Повзе змія - Андрій Анатолійович Кокотюха
— Бачила, бачила, то й що?
— А нічого. Років через кілька прийде до нього такий собі дядечко Боб, точно за сценарієм, і покаже фотку могилки, де написано: «Баглай Богдан», дати народження і смерті. Потім скаже: або, чувак, пахаєш на державу під чужими документами, пластичну операцію ще на морді робимо, або справді переселишся до іменної могилки. Державі, кадебістам, навіть ментам потрібен людській матеріал для брудної роботи. Кращого кандидата, подруго, годі шукати. Навіть якщо використати його доведеться одноразово, все одно — користь. У нас зараз сидить купа потенційних смертників, і кількість особливо тяжких злочинів зростає щороку. Нічого, тобі ще статистику покажуть.
— Ай, не городи фігні! Справді крутий сценарій для кіно, але навряд чи з Баглая хтось захоче робити якусь Нікіту.
— Не хочеш — не вір. Але кудись цих смертників дівають, менше їх не стає. Подумай над цим на дозвіллі. Бач, судячи з усього, йому вже нудно. Звернула увагу, як він себе тримав щоразу? Йому спілкуватися хочеться, чим більше зізнань — тим більше уваги до персони. Він нам іще наговорить жирняка, ось побачиш. Тільки з дідом тим хрінотень виходить. Нецікаво.
— З дідом?
— Забула, чи що? Коли показував, як пенсіонера грохнув. Прийшов діда грабувати, той виявився бодрячком, кинувся на ворога в штикову.
— A-а, ти про це… Пустовіт його прізвище, наче так…
— Чиє?
— Дідове. Золото там Баглай хотів знайти.
— Зрозуміло, не знайшов. Тому й без ентузіазму. Нецікаво йому діда вбивати. Звичайна для нього справа, так я собі розумію. Похвалитися ж особливо нічим. Ну, хіба фактом, що дід його не злякався. До речі, бойова подруго, ось тобі ще один штрих до портрета нашого Баглая. Продумай, можна непогано обіграти.
Олена погодилася, що треба подумати, зайшла до себе в номер, старанно закрилася з середини, вляглася на ліжко й ось уже другу годину намагалася зібрати до купи свої емоції. Йти з Корнієнком та водієм Петею до бару не хотілося, натомість її тягнуло туди саму. Подібних бажань у неї майже ніколи не виникало, тож поки що вона боролася сама з собою. Дивно, але колеги сьогодні не стукали до неї, не намагалися залучити до свого товариства.
Товариство. Тепер, як ніколи, їй потрібне товариство. Олена рішуче підвелася, витягла з сумочки мобільний, набрала номер Малиновського. Абонент поза зоною досяжності. Вона знизала плечима, натиснула кнопку повтору. Той самий результат. Олені знову, як учора, закортіло вгатити мобілкою об стіну.
Гаразд. Чорт із вами з усіма. Поклала трубку на тумбочку, полізла по гаманець у сумочку, заразом зачепила якусь цупку картку. О, її власна візитка. Чому ж ти валяєшся окремо? Ага, он воно що! Прощаючись сьогодні біля прокуратури з Глодом, вона записала його телефон на зворотному боці власної картки.
Товариство.
У номері був телефон, але Олена знову скористалася мобілкою. Коли після четвертого гудка на тому боці ніхто не зняв трубки, вона вирішила не морочити собі голову і відключитися, аж раптом почула глухий чоловічий голос.
— Слухаю.
— Алло, — тепер Олена не знала, що сказати.
— Слухаю, говоріть.
— Добрий вечір… Можна Максима?
— Слухаю, — втретє повторив голос.
— Це Олена… З телебачення. Ми зустрічалися сьогодні.
— Так, слухаю.
«Цей мент що, інших слів не знає?» — подумала і мовила в трубку:
— Вирішила подзвонити. Переглянула справу сьогодні. Не всю, там тридцять вісім томів. Так, окремі моменти, все одно знову доведеться перечитувати наступного разу. Потім касети переглянули.
— Відтворення?
— Відтворення.
— Я їздив одного разу, за епізодом по Микитенку.
— Я вас там не бачила.
— Мене й не знімали. Для чого? Ну, що скажете? Не злякалися?
— Ну… Не знаю ще, — чомусь їй раптом не захотілося ділитися справжніми враженнями, хоча напевне Глод розгадав її.
— Коли визначитеся?
— Думаю, до кінця тижня. Я чому дзвоню, — вона виправдовувалася швидше перед собою. — Хотіла переконатися, чи наша домовленість лишається в силі.
— Чому б ні? Ми ж наче домовилися, все нормально. Коли чекати?
— З понеділка. Наступного. Я… можна вам дзвонити?
— Запросто.
— Ну… Гаразд, відпочивайте тоді…
— Добраніч.
Олена щойно збиралася попросити практично незнайомого чоловіка зустрітися з нею. Просто так, вони б випили кави, побазікали б на буденні теми.
Про погоду, наприклад. Про що завгодно, аби не сидіти тепер самій у готельному номері й не гнати геть думки про Богдана Баглая. Цікаво, як він сприйняв дзвінок малознайомої молодої жінки? Слідчий Харченко обмовився сьогодні — Глод фактично розлучений, нібито все в порядку було в мужика, аж поки дружина з невідомих причин не пішла. Може, саме ця інформація підштовхнула її до цього безглуздого дзвінка. Навіть якби дружина не пішла від нього — невже це заважає набрати домашній телефон знайомого? Нехай вони поспілкувалися лише пару годин — невже в неї, журналістки одного з провідних телеканалів, не може виникнути до опера різних ділових запитань… Зрештою, легше від цього дзвінка і зовсім не обов'язкової прісної розмови Олені не стало. Тепер вона вже лаяла себе за цей дзвінок.
Ну його.
Ну їх усіх.
Абонент Малиновський і тепер лишався поза зоною досяжності. За вікном сутеніло. Колеги й далі не виявляли до неї навіть третини вчорашньої, нехай
