Повзе змія - Андрій Анатолійович Кокотюха
Вона ніколи не вважала себе надто вразливою чи надто гидливою. Проти натуралізму в кіно та книжок відповідної тематики вона ніколи нічого не мала, хоча й з особливим захватом літературне та екранне насильство не сприймала. Відрізану голову, виколоте око чи інше подібне жахіття вона розглядала як звичайний художній прийом, необхідний авторові того чи того мистецького витвору для вираження та втілення якихось своїх ідей. Тепер уперше в житті перегорнула том справжньої кримінальної справи, а потім переглянула, хоч і фрагментарно, в пришвидшеному режимі, сім відеокасет, де зафіксовані місця скоєння злочину й відтворення обставин злочину на місцях за участю Богдана Баглая. Ніхто інший, здається, слідство не цікавив, бо на всіх слідчих експериментах Баглай виступав мало не головною дійовою особою.
Власне, так воно й було. Ось тільки Олена не знала, хочеться їй цього чи ні. Бо те, що вона читала, в жодному разі не нагадувало їй вигадки белетристів, а побачене й почуте зовсім не схоже на художній фільм, автори якого демонстрували все безмежжя своєї фантазії та творчої уяви. І Олена ще не зовсім визначилася, готова вона зануритися в усе це гибле болото чи все ж таки ще не пізно переграти.
Але погляд… Вірніше, погляди, які періодично кидав на неї похмільний Корнієнко під час перегляду касет у невеличкому, спеціально обладнаному досить примітивною, але цілком задовільною апаратурою кабінеті в приміщенні суду. Режисер стежив за її реакцією і, вона переконана, тихо розважався. Вона не хапалася за голову, не охала чи ахала, не коментувала побачене фразами «жах» чи «кошмар». Просто вона не зовсім розуміла, як саме мусить реагувати на побачене і далі використовувати його. Олену бентежило і навіть лякало не стільки побачене, скільки нерозуміння його. Всі відчуття відбивалися на її обличчі, не проходили повз увагу Корнієнка, і він відверто тішився з її розгубленості. Звичайно, адже доведеться тепер повністю потрапляти в залежність до нього, більш підготованого та професійного чоловіка, фахова підготовка якого переважує всі його людські вади.
— Зверни увагу, класний шматочок, жирняк! — так він коментував кожну нову «страшилку», і Олена розуміла: коли абстрагуватися від усього, що зафіксувала свого часу любительська відеокамера в руках експерта, Корнієнко має рацію. Заради такого «жирняка» люди дивляться кримінальні програми. Це не імітація реальності, це стовідсотковий реал. Правда, як вона є, без косметики. Та поки що вона не відзначила в себе потрібної професійної підготовки — бо їй було від усього цього страшно.
Харламов: — Хто наказав Мельнику наїхати на лежачого Шульмана колесом машини?
Баглай: — Не знаю. Я тоді залишив їх і відійшов за дерева. Мені захотілося в туалет. Коли я почув, що запрацював двигун машини, то швидко повернувся назад, бо зрозумів — без мене починається щось погане.
Харламов: — Значить, Баглай, до того моменту нічого поганого не відбувалося?
Баглай: — Само собою. Я тримав ситуацію під контролем. Лисака і Шульмана я вбивати не збирався. Ми хотіли їх лише налякати, аби вони повернули борг. Я вже не раз наголошував на цьому.
— У мене суттєве зауваження, пане слідчий (камера посунулася праворуч, у кадрі з’явився сивуватий чоловік в елегантному костюмі та окулярах, Олена вже знала — це Едуард Гужва, адвокат Баглая), — мій клієнт від самого початку заявив, що не мав наміру вбивати потерпілих. Ми погодилися: він визнає свою участь у викраденні людей. Підозрюваний не дає своїм діям оцінку, в даний момент ми з'ясовуємо, як події відбувалися насправді, без коментарів з вашого боку. Вони відволікають мого клієнта, він може збитися і дати неправильні свідчення. Доведеться знову їхати в Миколаїв, а це, погодьтеся, витрата часу.
Харламов: — Не будемо заважати підозрюваному, пане адвокат. Згоден з вами. (Слідчий не приховував іронії, Олена взагалі дивувалася, чому в цей момент не призупинили зйомку, мабуть, адвокат навмисне вліз зі своїм зауваженням несподівано, аби його зафіксували на плівку). Підозрюваний, покажіть, як саме стояла машина і як лежав Шульман.
Баглай: — Так і стояла. Шульман лежав під машиною, з лівого боку, під лівим переднім колесом, обличчям донизу.
Харламов: — Зараз на вказане вами місце покладуть ляльку, що імітує людину. Вкажіть, як саме лежав Шульман. Підійдіть ближче. Пойняті, вас теж прошу, будь ласка.
Баглай: — Ось так і лежав.
Харламов: — Ваші подальші дії, Баглай.
Баглай: — Далі я почав сварити своїх товаришів за самоуправство. Потім сказав, аби вони витягли Шульмана з-під колеса і посадили на землю.
Харламов: — Де ви були в цей час?
Баглай: — Стояв поруч із ними. Ось тут. Коли вони підняли Шульмана і посадили на землю, в нього з рота полилася кров. Думаю, йому щось розчавили всередині, коли наїхали на тулуб колесом. Я відійшов убік, аби не замастити штани в кров. Потім хлопці пустили його, він завалився на правий бік. Очі в нього вже були заплющені. Кров перестала йти, я нахилився, помацав йому пульс і зробив висновок, що Шульман мертвий.
Харламов: — Де в цей час був Лисак?
Баглай: — Лисака ми прив'язали до дерева.
Харламов: — Де саме?
Баглай: — Ось там. Я підійшов до нього й почав заспокоювати, бо він кричав. Я не хотів, аби він боявся, пояснив, що з Шульманом вийшло випадково. Ніхто не хотів цього. Тоді Лисак почав ображати всіх нас і мене персонально.
Харламов: — Як саме він вас ображає?
Баглай: — Всякими непристойними словами. Я не можу їх повторити тут. А ще він обізвав мене фашистом. У мене дід воював, від Москви до Варшави дійшов. Я цього не витерпів, звелів йому замовкнути. Лисак не хотів
