Осина фабрика - Іен Бенкс
— Еріку! — закричав я, і тоді двері не витримали.
Він узяв сокиру однією рукою, другою підняв смолоскип, копнув двері ногою, і ті впали всередину. Я відтягнув гуму рогатки на один останній сантиметр. Поглянув на брата крізь рогатину. Він зиркнув на мене. Його обличчя заросло бородою, було брудним і нагадувало маску якоїсь тварини. Це був хлопчик, чоловік, якого я знав, і водночас — зовсім інша людина. Він шкірився, зиркав хитрим поглядом, обливався потом, і здавалося, що його обличчя пульсує в такт здійманню грудей і спалахам полум’я. Він тримав у руках сокиру й запалений смолоскип, а перед ним лежали рештки дверей. Мені навіть вдалося розгледіти тюки з кордитом, що здавалися темно-оранжевими у відблисках щільного тремтливого вогню довкола й світлі смолоскипа в руці брата. Ерік похитав головою, набувши спантеличеного й очікувального вигляду.
Я повільно заперечно покрутив головою.
Він зареготав, кивнув і, чи то впустивши, чи то жбурнувши смолоскип у підвал, кинувся на мене.
Я ледь не вистрілив у нього, спостерігаючи крізь приціл рогатки, як він наближається, і лишень в останню секунду, перед тим як відпустити гуму, помітив, що він відкинув сокиру геть; та брязнула об сходи підвалу, Ерік оминув мене, я опустив рогатку й відстрибнув убік. Перекотившись по землі, я побачив, що брат, мов заєць, промчав через сад і рушив на південь острова. Я випустив із рук рогатку, збіг сходами в підвал і підняв смолоскип. Він лежав за метр від дверей і навіть близько не долетів до тюків. Я швидко викинув його назовні, і цієї ж миті в сараї, на який перекинувся вогонь, почали вибухати бомби.
Лунав оглушливий гуркіт, у мене над головою свистіла шрапнель, вікна будинку розбивалися, сарай було зруйновано вщент; кілька бомб викинуло з сараю, і вони вибухнули в різних кутках саду, однак, на щастя, далеко від мене. Коли я зміг безпечно вилізти зі свого укриття, сараю вже не було, усі вівці або повмирали, або повтікали, а Ерік накивав п’ятами.
Батько сидів на кухні з відром води й різницьким ножем. Коли я зайшов, він поклав ножа на стіл. Здавалося, ніби він постарів на сотню років. Окрім того, на столі стояла банка для зберігання препаратів. Я сів у голові столу, буквально впавши на стілець. Поглянув на батька.
— Тату, тут Ерік приходив, — сказав я й засміявся. У вухах досі дзвеніло від вибухів у сараї.
Батько підвівся з виглядом старого дурня; він подивився на мене затуманеним вологим поглядом, і в нього затремтіли руки. Я відчув, що поступово починаю заспокоюватися.
— Що… — почав він, але одразу ж прочистив горло. — Що… що трапилося?
Його голос звучав майже тверезо.
— Він намагався потрапити до підвалу. Думаю, збирався висадити нас усіх у повітря. Але вже втік. Я, як міг, поставив двері на місце. Здебільшого вогонь уже згас. Це тобі не знадобиться, — мовив я, кивнувши на відро з водою в батькових руках. — Натомість я хочу, щоб ти сів і дещо мені розповів.
Я відкинувся на спинку стільця.
Якусь мить тато дивився на мене, а тоді взяв зі столу банку, але та вислизнула йому з пальців, упала на підлогу й розлетілася на друзки. Він нервово засміявся, нахилився й знову випростався, піднявши те, що було всередині. Тато простягнув її вміст мені, однак я не зводив погляду з його очей. Він стис кулак, а тоді, немов фокусник, одразу ж розкрив долоню знову. На ній лежала рожева кулька. Не яєчко; рожева кулька, схожа на шматок пластиліну або воску. Я знову поглянув йому в очі.
— Розповідай, — сказав я.
І він розповів.
12
Що трапилося зі мною
Одного разу я пішов далеко на південь, залишивши позаду навіть новий будинок, щоб побудувати дамби серед пісків і відливних ставків на іншій ділянці узбережжя. День видався бездоганний, спокійний і ясний. Межу поміж морем і небом роздивитися було неможливо, і будь-який дим здіймався догори рівненькою цівкою. Море було гладесеньким.
Віддалік на пологому схилі пагорба розкинулися луги. На одному з них паслося кілька корів і двоє великих гнідих коней. Доки я будував дамби, до лугу під’їхала вантажівка. Вона пригальмувала біля воріт, розвернулась і зупинилась задом до мене. Я спостерігав за нею в бінокль, оскільки все це відбувалося приблизно за півмилі від мене. З вантажівки вийшло двоє чоловіків. Вони відкинули задній борт, утворивши пандус із дерев’яною решітчастою огорожею з обох боків. Зацікавлені коні підійшли поближче.
Я стояв посеред відливного ставка в гумових чоботях, відкидаючи на воду бліду тінь. Чоловіки вийшли на луг і, накинувши одному з коней на шию мотузку, підвели його до автомобіля. Той слухняно пішов за ними, однак коли люди спробували змусити його піднятися пандусом між перекошеними решітчастими бортиками всередину вантажівки, завагався, запручався й почав відступати. Інший кінь притиснувся до огорожі поряд. За кілька секунд у безвітряному повітрі почулося його іржання. Кінь не хотів іти. На якусь мить кілька корів підвели голови, але згодом знову продовжили жувати.
Крихітні хвилі, прозорі згустки світла, накочувались на пісок, каміння й мушлі поруч зі мною й тихо хлюпотіли. Серед довколишнього спокою почувся пташиний щебет. Чоловіки відігнали вантажівку подалі та повели коня до неї вздовж дороги й прилеглої стежки. Кінь, що лишився на лузі, іржав і безцільно бігав колами. Я втомився дивитися й тримати бінокль, тож перевів погляд на хребет пагорбів і гори, що зникали в яскравому сяйві на півночі. Коли ж я знову поглянув
