Осина фабрика - Іен Бенкс
— Френ’! — знову крикнув він. — А-а… хуй з ним…
У мене аж серце підскочило. Я ще ніколи не чув, щоб він матюкався. З його вуст це прозвучало непристойно, зовсім не так звично, як з уст Еріка або Джеймі. Я чув, як він сопів під люком, відчував його запах: пахло віскі й тютюном.
Знову невпевнені кроки, батько спустився на поверх нижче, грюкнули двері його кімнати. Я набрав у легені повітря, тільки тепер зрозумівши, що весь цей час не дихав. Серце гупало так, що здавалося, ніби от-от вистрибне з грудей, і я навіть здивувався, що батько не почув його стукіт крізь дощату стелю, коли стояв піді мною. Я трохи почекав, проте, крім віддаленого білого шуму, що долинав із вітальні, більше не чулося жодного звуку. Схоже, він залишив телевізор увімкненим на порожньому каналі.
Я полежав, давши батькові ще п’ять хвилин, а тоді повільно підвівся, обтрусив одяг, заправив футболку, узяв ранець, запхав за пояс рогатку, намацав у темряві жилет і з усім своїм спорядженням зліз драбиною на сходовий майданчик та тихенько спустився.
У порожній вітальні шипів і яскраво блимав телевізор. Я підійшов і вимкнув його. Розвернувшись, щоб вийти з кімнати, я помітив на кріслі зібганий твідовий піджак батька. Коли я взяв його до рук, у ньому щось брязнуло. Морщачись від смороду випивки й тютюнового диму, що просяк тканину, я обнишпорив кишені. У мене в долоні опинилася зв’язка ключів.
Я вийняв їх і роздивився. Ключ від вхідних дверей, ключ від чорного ходу, ключ від підвалу, ключ від сараю, два маленьких незнайомих мені ключики й ще один від якоїсь кімнати в будинку, схожий на ключ від моєї, але з іншою різьбою. У мене пересохло в роті й затремтіла рука. На ній зблиснув піт, зібравшись намистинками в лініях долоні. Це міг бути ключ від спальні або ж…
Я кинувся нагору, перестрибуючи через три сходинки водночас, збиваючись з ритму, лише щоб оминути скрипучі. Прошмигнувши повз кабінет, я піднявся до батькової спальні. Двері були напівпрочинені, у замку стирчав ключ. Мені було чути, як тато хропів. Тихенько зачинивши двері, я повернувся до кабінету. Вставив ключ у замок — і той провернувся, як змащений. Секунду-дві я постояв на місці, а тоді крутнув ручку й відчинив двері.
Увімкнув світло. Кабінет.
Захаращено, спекотно й душно. Посередині стелі — надзвичайно яскрава лампа без абажура. Під нею — два письмові столи, бюро та розкладачка із зім’ятою й зваленою на купу білизною. Книжкова шафа й два приставлених один до одного лабораторні столи з різноманітними пляшечками й хімічним устаткуванням; пробірки, колби й конденсатор, під’єднаний до раковини в кутку. Пахло чимось схожим на нашатир. Я розвернувся, визирнув у коридор, прислухався, зачув віддалене хропіння, а тоді вийняв ключа, зачинив двері й замкнувся зсередини, лишивши ключ у замку.
Відвернувшись від дверей, я побачив її. На бюро, збоку від дверей, які, відчиняючись усередину, ховали її від того, хто опинився б на порозі, стояла банка для зберігання препаратів. Вона була сповнена прозорою рідиною — імовірно, спиртом. І в цьому спирті плавали крихітні чоловічі геніталії.
Я дивився на них, не відпускаючи ключ у замку, і мої очі сповнювалися слізьми. Я відчув, як до горла десь із самої глибини мого нутра підкотився клубок, мої очі й ніс швидко переповнилися рідиною, і мене прорвало. Я стояв і плакав, солоні сльози стікали мені по щоках і потрапляли до рота. У мене бігло з носа, я чмихав, шморгав, груди судомно здригалися, а м’язи щелепи свавільно тремтіли. Я геть забув про Еріка, батька й усе решту, крім себе й своєї втрати.
Щоб узяти себе в руки, мені знадобилося трохи часу, однак я не розізлився й не сказав собі, що поводжуся, як дурне дівчисько, а натомість просто поступово заспокоївся та відчув, що важкість у голові зникла й оселилася в животі. Я витер обличчя футболкою, тихенько висякав носа, а тоді почав методично оглядати кімнату, не звертаючи уваги на банку, що стояла на бюро. Можливо, це була єдина тутешня таємниця, проте я хотів пересвідчитися.
Здебільшого мотлох. Мотлох і хімікати. Шухляди письмового столу й бюро були напхані старезними фотографіями й паперами. Там були старі листи, рахунки й записки, документи, формуляри й страхові поліси (жодного на моє ім’я, та й у всіх давно сплив термін дії), сторінки оповідання чи роману, надрукованого на дешевій друкарській машинці, списаного виправленнями й усе одно жахливого (про комуну хіпі в пустелі, які налагодили контакт з інопланетянами); а ще скляні прес-пап’є, рукавиці, психоделічні значки, старі сингли «Beatles», номери «Oz» і «IT»[10], кілька ручок із висохлими чорнилами й зламані олівці. Мотлох, суцільний мотлох.
Затим я натрапив під зсувною кришкою на замкнені дверцята з петлями знизу й замковою шпариною вгорі. Я дістав ключі з замка у дверях, і, звісно ж, один із маленьких мені підійшов. Опустивши кришку, я дістав чотири сховані за нею шухляди й розмістив їх на робочій поверхні бюро.
Я вивчав їхній вміст, доки в мене не почали тремтіти коліна, і тоді я був змушений опуститися на хиткий напівсхований під бюро стілець. Я обхопив голову руками й знову здригнувся. Скільки ж іще відкриттів чекає на мене цієї ночі?
З однієї з невеличких шухляд я дістав синю упаковку тампонів. Тремтячими пальцями вийняв звідти коробку. На ній було написано: «Гормони — чоловічі». Усередині виявились менші коробочки, охайно датовані чорною кульковою ручкою на півроку вперед. На коробці, яку я знайшов у другій шухляді, був напис «KBr» — він здався мені знайомим, проте я так і не зміг пригадати, де ж його бачив. У двох інших шухлядах були щільно скручені згортки п’яти-та десятифунтових банкнот і целофанові пакети з маленькими квадратними папірцями. Однак у мене вже не зосталося сил розмірковувати над тим, що ж то таке; я гарячково обдумував жахливу
