Осина фабрика - Іен Бенкс

Пірнувши, я повністю опустився під воду.

На кухню я вийшов у халаті. Батько сидів на стільці в майці й шортах, спершись ліктями на стіл, і читав «Інвернесс кур’єр». Поставивши пакет з апельсиновим соком у холодильник, я підняв кришку каструлі, у якій охолоджувалося каррі. На столі стояли миски з салатом. Батько гортав сторінки газети й не звертав на мене уваги.

— Спекотно, еге ж? — мовив я, аби що-небудь сказати.

— Угу.

Я всівся з протилежного боку столу. Не підводячи голови, батько перегорнув чергову сторінку. Я відкашлявся.

— Біля нового будинку сталася пожежа. Я побачив її й загасив, — сказав я, щоб забезпечити собі прикриття.

— Погода така, — відказав батько, уп’явшись поглядом у газету. Я кивнув сам собі й обережно почухав крізь халат промежину.

— У прогнозі казали, що завтра ввечері має бути злива. Принаймні так вони сказали, — мовив я й стенув плечима.

— Ну побачимо, — відповів батько, знову перегорнув газету на першу сторінку й підвівся, щоб подивитися на каррі.

Я знову кивнув сам до себе, граючись із кінчиком пояса й мимохідь поглядаючи на газету. Батько схилився над каструлею й понюхав страву. Я ж не відривав погляду від сторінки.

Подивившись на батька, я підвівся, обійшов стілець, на якому він сидів, і став, немовби визираючи крізь відчинені двері надвір, проте насправді скосив погляд на газету. «ЗАГАДКОВА ПОЖЕЖА В ДАЧНОМУ БУДИНКУ» було написано в заголовку статті в лівому нижньому кутку першої шпальти. У дачному будинку, розташованому південніше Інвернесса, спалахнула пожежа незадовго до подання номера в друк. Поліція досі вела розслідування.

Я повернувся на свій бік столу й сів.

Урешті-решт ми взялися до каррі й салату, і я знову почав обливатися потом. Раніше я вважав дивним те, що на ранок, після того як повечеряю каррі, його запах лишався в мене під пахвами, але, дізнавшись, що в Джеймі буває так само, я заспокоївся. Каррі я їв разом із бананом та йогуртом, але так чи інакше було надто жарко; батько ж, який завжди вирізнявся доволі мазохістичним ставленням до цієї страви, цього разу не доїв майже половини своєї порції.

Коли задзвонив телефон, я, досі в халаті, сидів собі у вітальні й дивився телевізор. Я підхопився, однак почув, що батько вийшов із кабінету на дзвінок, тож зупинився біля дверей і прислухався. Мені майже нічого не було чути, проте на сходах загупали кроки, а тому я підбіг до крісла, гепнувся в нього, схилив голову набік, заплющив очі й відкрив рота. Батько прочинив двері.

— Френку! Кличуть тебе.

— Гм? — протягнув я, розліплюючи очі, поглянув на телевізор і невпевнено підвівся.

Батько лишив двері відчиненими й рушив назад до свого кабінету. Я піднявся сходами до телефону.

— Мм? Алло?

— Алло? Це Френк? — поцікавився хтось із помітним англійським акцентом.

— Так. Алло? — спантеличено відповів я.

— Гей-гей, Френкі, малий! — крикнув Ерік. — А я вже тут! У самій, так би мовити, грудній клітці ваших лісів! І досі харчуюся старими добрими хот-догами! Хо-хо! Як ти там, братка? Зірки тобі сприяють, га? До речі, а хто ти за знаком Зодіаку? А то я щось забув.

— Пес.

— Гав! Невже?

— Ага. А ти хто? — запитав я, слухняно підіграючи одному зі старих Ерікових жартів.

— Рак! — прокричав у відповідь він.

— Доброякісний чи злоякісний? — утомлено поцікавився я.

— Злоякісний! — проскрипів Ерік. — У мене мандавошки!

Доки він реготав, я відставив слухавку від вуха.

— Слухай, Еріку… — почав я.

— Як ти там? Як справи? Як почуваєшся? Усе добре? Як сам? Як ти? Як воно, га? Де там твоя голова? Боже мій, Френку, а знаєш, чому «вольво» свистять? Так і мені невтямки, але кому на це не начхати? Як там казав Троцький? «Сталін мені потрібен, як дірка в голові». Ха-ха-ха-ха-ха! Але насправді ці німецькі машини мені не подобаються. Надто вже близько в них фари розташовано. Френкі, з тобою там усе гаразд?

— Еріку…

— У ліжечко. І спати. Може, й подрочити? Ось в чім клопіт![8] Хо-хо-хо!

— Еріку, — повторив я, озираючись і поглядаючи вгору, аби пересвідчитися, що батька ніде не видно. — Ти не міг би стулити пельку?!

— Що? — тихо й ображено перепитав Ерік.

— Собака, — прошипів я. — Я бачив сьогодні того собаку. Біля нового будинку. Я був там. Я бачив його.

— Якого ще собаку? — розгублено запитав він. Мені було чути, як важко він зітхнув, на тлі цього почувся якийсь брязкіт.

— Не грайся зі мною, Еріку. Я бачив його. І я хочу, щоб ти це припинив, ясно? Більше жодних собак! Чуєш? Ти мене зрозумів? Ну?

— Що? Яких ще собак?

— Ти мене почув. Ти надто близько. Більше жодних собак. Облиш їх. І дітей також. Жодних черв’яків. Просто забудь про це. Якщо хочеш, приходь до нас — побачимося. Це буде добре. Але облиш черв’яків і припини палити собак. Еріку, я серйозно. Повір мені.

— У що мені повірити? Про що ти говориш? — жалібно проказав Ерік.

— Ти мене почув, — відповів я й поклав слухавку. Я стояв біля телефону й поглядав нагору. За кілька секунд апарат задзвонив знову. Я зняв слухавку, почув пищання й поклав її на важіль. Я постояв так іще впродовж кількох хвилин, однак більше нічого не відбулося.

Щойно я рушив до вітальні, як, витираючи руки ганчіркою, з кабінету вийшов батько; у коридорі повіяло дивним запахом, і він поглянув на мене широко розплющеними очима.

— Хто це був?

— Джеймі, — відповів я. — Просто вирішив покривлятися.

— Угу, — мовив вочевидь заспокоєний батько й повернувся до кабінету.

Окрім відрижки від каррі з татового кабінету не долинало жодного звуку. Коли під вечір стало прохолодніше, я вийшов надвір і один раз обійшов острів. З моря насувалися хмари, нагадуючи двері, що зачинялися в небі над островом, не випускаючи з нього денну спеку. З іншого боку пагорбів почувся грім, однак блискавки я не помітив. Спав я уривчасто й цілу ніч, обливаючись потом, крутився й совався в ліжку, аж доки над