Янголи і демони - Ден Браун
Двері ззаду загуділи, і Ленґдон повернувся. Вітторія увійшла досередини. У неї відразу почали сльозитись очі, і вона задихалась.
— За хвильку стане легше, — заспокоїв її Ленґдон. — Якщо паморочиться в голові, нахиліться вперед.
— У мене... таке відчуття, — хапаючи повітря ротом, вимовила Вітторія, — наче я... пірнаю з аквалангом... а в балонах... не та суміш газів.
Ленґдон чекав, доки вона оговтається. Він був пеаен — з нею все гаразд. Вітторія Ветра мала чудову форму, не те-що та підстаркувата випускниця Редкліфа, яку Ленґдон якось водив до герметичного сховища Вайднерівської бібліотеки. Закінчилося все тим, що Ленґдон мусив робити штучне дихання «рот у рот» старій жінці, яка мало не вдавилася своїми вставними зубами.
— Ну що, полегшало? — запитав він.
Вітторія кивнула.
— Через вас я мусив летіти на тому клятому літаку, тож і подумав, що мушу віддячити.
Вона слабко всміхнулась.
— Тепер ми квити.
Ленґдон витягнув із коробки біля дверей білі бавовняні рукавиці.
— Формальності? — запитала Вітторія.
— Кислота на пальцях. Не можна торкатися документів без рукавиць. Ви теж надягніть.
Вітторія послухалась.
— Скільки в нас часу?
Ленґдон подивився на свій годинник із Міккі-маусом.
— Лише початок восьмої.
— Мусимо впоратись за годину.
— Насправді, — сказав Ленґдон, — часу в нас значно менше. — Він показав угору на отвір, прикритий фільтром. — Зазвичай, коли хтось є всередині сховища, куратор вмикає подачу кисню. Але сьогодні не той випадок. Двадцять хвилин, і ми почнемо задихатись.
Навіть у тьмяному червонуватому світлі було помітно, як Вітторія зблідла.
Ленґдон усміхнувся і розгладив рукавиці.
— Доведи або задушися — так у вас, здається, кажуть, міс Ветро? Час пішов.
51
Репортер Бі-бі-сі Ґюнтер Ґлік секунд із десять спантеличено дивився на мобільник і лише тоді відімкнув його.
Чиніта Макрі уважно спостерігала за ним із заднього сидіння.
— Що трапилось? Хто це був?
Ґлік повернувся, почуваючись, як дитина, яка щойно отримала різдвяний подарунок і боїться, що його можуть відібрати.
— Мені дали цікаву інформацію. У Ватикані дещо відбувається.
— Це називається конклав, — сказала Чиніта. — Теж мені інформація!
— Ні, там відбувається ще щось. — Щось серйозне. Невже те, що сказав йому незнайомець, правда? Ґлікові стало соромно, коли він усвідомив, що потайки бажає, щоб так і було. — Що ти скажеш на те, що чотирьох кардиналів викрали і планують убити сьогодні в різних церквах?
— Скажу, що тебе взяв на понт хтось із головного офісу з нездоровим почуттям гумору.
— А якщо я скажу, що нам повідомлять точне місце першого вбивства?
— Спочатку скажи, що це за дідько дзвонив.
— Він не назвався.
— Може, це тому, що його інформація — повна фігня?
Ґлік був готовий, що Макрі поставиться до цього скептично, але вона забула про те, що за час роботи в «Брітіш тетлер» він достатньо наспілкувався з психами й брехунами. Цей інформатор не був ні тим, ні іншим. Він говорив чітко й тверезо. Логічно. Я зателефоную тобі перед восьмою, сказав він, і скажу, де відбудеться перше вбивство. Кадри, які ти відзнімеш, зроблять тебе знаменитим. Коли Ґлік поцікавився, чому незнайомець дає йому цю інформацію, той відповів незворушно з близькосхідним акцентом. Медії— правиця анархії.
— Він сказав іще щось, — додав Ґлік.
— Що? Що Елвіса Преслі щойно обрали Папою?
— Будь така добра, зв’яжися з базою даних Бі-бі-сі. — Ґлік відчув приплив адреналіну. — Хочу дізнатися, що ще ми подавали про цих хлопців.
— Яких хлопців?
— Зроби мені ласку.
Макрі зітхнула і почала під’єднуватись до бази даних.
— Мусиш трохи зачекати.
У Ґліка голова йшла обертом.
— Інформатор дуже хотів з’ясувати, чи є в мене оператор.
— Відеографіст.
— І чи зможемо ми вести передачу в прямому ефірі.
— Елементарно. На частоті одна ціла п’ятсот тридцять сім тисячних мегагерців. А про що йдеться? — Комп’ютер пікнув. — Ну от, маємо базу даних. Кого шукати?
Ґлік назвав їй ключове слово.
Макрі здивовано підвела голову.
— Сподіваюсь, ти жартуєш?
52
Внутрішня організація архівного сховища номер десять виявилась не такою простою, як сподівався Ленґдон, і «Діаграми» серед інших аналогічних праць Галілея чомусь не було. Без доступу до комп’ютерного каталогу і системи пошуку Ленґдон і Вітторія розгубилися.
— Ви впевнені, що «Діаграма» саме тут? — запитала Вітторія.
— Абсолютно. Таку інформацію має і Uficcio della Propaganda ilclle Fede...
— Добре. Якщо ви впевнені, то все нормально. — Вона пішла ліворуч, а Ленґдон попрямував у протилежний бік.
Ленґдон почав витягувати й оглядати кожну книжку. Він насилу стримувався від того, щоб не зупинятися й не читати кожного скарбу, який опинявся в нього в руках. «Досліди»... «Зоряний посланець»... «Листи про сонячні плями»... «Лист до великої герцогині Крістіни»... Apologia pro Galileo... І так далі.
Пощастило нарешті Вітторії.
— Diagramma della Verita! — почувся її схвильований голос.
Ленґдон кинувся до неї крізь червоний туман.
— Де?
Вітторія показала, і Ленґдон відразу зрозумів, чому вони не побачили її раніше. Рукопис лежав не на полиці, а в шухляді, у спеціальному контейнері, у яких зазвичай зберігають незшиті сторінки. Напис на шухляді не залишав сумніву щодо її вмісту.
DIAGRAMMA DELLA VERITA
Galileo Galilei, 1639
Ленґдон упав на коліна, серце шалено калатало.
— «Діаграма». — Він розплився в широкій усмішці. — Молодчина. Допоможіть мені витягнути цей контейнер.
Вітторія стала навколішки поруч із ним, і разом вони потягнули контейнер на себе. Шухляда, на якій він лежав, легко висунулась на роликах.
— Без замка? — здивувалась Вітторія, побачивши просту застібку.
— Без. Документи з архівів іноді треба швидко евакуювати. У разі повені чи пожежі.
— Розгортайте ж.
Умовляти Ленґдона не було потреби. Опинившись за крок від мрії всього свого академічного життя і до того ж усвідомлюючи, що кисню в сховищі стає дедалі менше, він не збирався зволікати. Відстібнув защіпку і підняв кришку. На дні контейнера лежав чорний полотняний мішечок. Для збереження архівних документів принципово важливо, щоб матеріал, у якому вони лежать, пропускав повітря. Ленґдон узяв мішечок обома руками і, тримаючи горизонтально, витягнув із контейнера.
— Я думала, це буде щось на кшталт скриньки для коштовностей, — сказала Вітторія, — А це якась наволочка.
— Ходімо, — мовив Ленґдон. Тримаючи мішечок перед собою, як безцінний скарб, Ленґдон попрямував у центр сховища, де стояв стандартний архівний стіл зі скляним верхом. Розташування столу в центрі
