Джерело - Ден Браун

Напарник поторсав Сіґеля за плече й показав за вікно.

Сіґель подивився в той бік і побачив лише високий паркан. Однак раптово по другий бік огорожі виникли якісь примарні силуети. «Що ж воно таке?»

На темному полі по той бік із чорноти вийшли двоє й стали спускатися схилом у бік літака. Постаті наближались, і Сіґель розгледів прикметну смугасту сукню, яку зовсім недавно бачив по телевізору.

«Амбра Відаль?»

Амбра прилетіла разом із Кіршем, і в Сіґеля завжди трохи завмирало серце, коли баскська красуня заходила на борт. Але пілот навіть уявити не міг, що ця жінка може робити в чистому полі біля аеропорту Більбао.

Високий супутник Амбри також був у парадному чорно-білому вбранні, й Сіґель згадав, що і його бачив у вечірній трансляції.

«Американський професор Роберт Ленґдон!»

Раптом знову почувся голос Вінстона:

— Містере Сіґель, ви, напевне, бачите двох осіб по другий бік загорожі і, без сумніву, впізнаєте їх.

Сіґеля повсякчасне самовладання британця трохи лякало.

— Будь ласка, зрозумійте, що цього вечора сталися такі події, пояснити які вповні я вам не зможу, але маю попросити вас зробити дещо заради містера Кірша. Зараз вам треба… — Вінстон зробив коротку паузу. — Ті, хто вбив Едмонда Кірша, тепер хочуть убити Амбру Відаль і Роберта Ленґдона. Щоб їх урятувати, потрібна ваша допомога.

— Але… звичайно… — затинався Сіґель, намагаючись усвідомити, що це означає.

— Міс Відаль і професор Ленґдон мають негайно сісти до вас на літак.

— Звідти?! — не зрозумів Сіґель.

— Я розумію технічні незручності з документацією, але…

— А технічні незручності з триметровим парканом навколо аеродрому розумієте?!

— Розумію, — дуже спокійно сказав Вінстон, — але мені потрібна ваша довіра. Те, що я зараз скажу, — це саме те, чого б хотів у такому випадку Едмонд.

Сіґель недовірливо вислухав план Вінстона.

— Це ж неможливо! — заперечив Сіґель.

— Навпаки, — відказав Вінстон, — цілком можливо. Сила удару кожного двигуна відповідає приблизно семи тоннам, а носовий обтічник спроектований так, щоб витримати…

— Фізичний бік справи мене не хвилює! — відрубав Сіґель. — Мене хвилює законність — я не хочу, щоб у мене відібрали ліцензію!

— Розумію, містере Сіґель, — спокійно відказав Вінстон. — Але зараз у небезпеці майбутня королева Іспанії. Ваші дії врятують їй життя. Повірте, коли всі дізнаються правду, вас не покарають — навпаки, король дасть вам медаль!

——

Стоячи у високій траві, Ленґдон з Амброю дивилися на високий паркан, освітлений вогнями літака.

Як сказав Вінстон, вони відійшли від паркану, щойно завелися двигуни літака і він покотився вперед. Однак він не повернув до смуги, а поїхав просто до них, перетнувши намальовані на асфальті обмежувальні лінії. Сповільнився й поволі наближався до паркану.

Ленґдон тепер бачив, що ніс літака спрямований точно на один зі стовпів, на які була натягнута сітка. Коли масивний обтічник торкнувся стовпа, двигуни працювали зовсім повільно.

Ленґдон очікував довшої боротьби, але, схоже, стовп і так не міг витримати два роллс-ройсівські двигуни й сорокатонний літак. Огорожа з рипінням нахилилася в їхній бік, і стовп вивернув із землі велику грудку асфальту — як коріння поваленого бурею дерева.

Ленґдон підбіг і схопився за поламаний паркан, нахиливши його так, щоб разом з Амброю перелізти його. Коли вони непевно ступили на покриття летовища, трап уже було спущено, і пілот у формі махав їм рукою.

Амбра зі стриманою усмішкою глянула на Ленґдона:

— Ну як, досі сумніваєшся у Вінстоні?

Ленґдонові бракувало слів.

Швидко підіймаючись сходами до оббитого плюшем салону, Ленґдон почув, як другий пілот із кабіни говорить з диспетчером.

— Так, контроль, я вас чую, — казав той. — Але, певне, у вас щось із наземним радаром. Ми не сходили з під’їзного шляху. Повторюю, ми рівно стоїмо на під’їзному шляху. Попереджувальне світло вже не горить, злітати готові.

Другий пілот зачинив двері, а перший обережно здав назад від похиленого паркану. Після того літак вивернув на злітну смугу.

Сидячи навпроти Амбри, Роберт Ленґдон на мить заплющив очі й видихнув. Зовні загули двигуни, і він відчув, як його трохи відкинуло назад: літак набирав швидкість на злітній смузі.

За кілька секунд вони вже летіли вгору, розверталися на південний схід і мчали крізь ніч до Барселони.

Розділ 40

Рабі Єгуда Кьовеш вибіг із флігеля, проскочив через сад і тихо вийшов у парадні двері свого будинку, спустився з ґанку на хідник.

«Удома я вже не в безпеці, — сказав собі рабин, серце якого було готове вискочити з грудей. — Треба йти до синагоги».

Синагога на вулиці Дохань не лише була святинею всього життя Єгуди Кьовеша — вона являла собою справжню фортецю. Барикади навколо храму, паркан із колючим дротом угорі й охорона з двадцяти чотирьох осіб не давали забути про давню історію антисемітизму в Будапешті. Того вечора Кьовеш був радий, що має ключ від цієї твердині.

До храму було п’ятнадцять хвилин ходу — щодня Кьовеш прогулянковою ходою проходив цією дорогою; але, вийшовши на вулицю Лайоша Кошута, рабин відчув тільки страх. Опустивши голову, Кьовеш обережно придивився до всіх темних закутків, перш ніж піти вперед.

Майже одразу він побачив таке, що опинився на межі паніки.

На лавці навпроти сиділа темна постать — міцний чоловік у синіх джинсах і бейсболці недбало тицяв пальцем у смартфон, який освітлював його бородате лице.

«Він не з нашого району», — зрозумів Кьовеш, прискоривши крок.

Чоловік у бейсболці підвів очі, поглянув на рабина, потім повернувся до свого телефона. Кьовеш рушив уперед. Після одного кварталу він нервово озирнувся. На його жах, незнайомця в бейсболці на лавці вже не було. Він перетнув вулицю і йшов по тротуару за Кьовешем.

«Він іде за мною!» — старий рабі пішов швидше, задихуючись. Чи не був цей вихід з дому фатальною помилкою?

«Вальдеспіно казав мені не виходити! І кому я повірив?!»

Кьовеш планував чекати, доки до нього прийдуть люди від Вальдеспіно й доправлять у Мадрид, але дзвінок змінив усе. Темне зерно сумніву проросло швидко.

Жінка по телефону попередила його: «Єпископ пришле людей не для того, щоб вас перевезти в безпечне місце, а щоб усунути вас — так само як Саєда аль-Фадла». І вона навела такі переконливі докази, що Кьовеш піддався паніці й утік.

Тепер, швидко йдучи тротуаром, Кьовеш уже боявся, що не дійде до синагоги. Чоловік у бейсболці й далі був позаду, приблизно за п’ятдесят метрів від Кьовеша.

Оглушливе рипіння розірвало нічне повітря — і Кьовеш підскочив. Але з полегшенням зрозумів, що це просто за квартал від нього зупинився міський автобус. Кьовеш