Оксамитовий перевертень - Олександр Шевченко
Краю.
Довгий час до того, як у її життя увійшло це ім’я, Желя поступово, але невпинно котилася під гірку — починаючи ще зі школи, яку вона так і не закінчила, залетівши у п’ятнадцять з половиною років від викладача біології. Через юнацьку недосвідченість Желя прогавила всі можливі строки на аборт і спам’яталася лишень на шостому місяці. Поінформований про близький візит лелеки, майбутній тато накивав п’ятами зі школи та з міста, а Желини батьки поставили питання руба: або вони та квартира, або дитина і сміттєзвалище. Желя не коливалася й півмиті. Покинула новонародженого сина в пологовому будинку і, потинявшись трохи без освіти, досвіду роботи та грошей, почала, як уміла, заробляти на життя. Спершу була двірником — її вистачило ненадовго. Потім прибирала в навколишніх гастрономах, але й це їй швидко спротивилося. Желі спрагло хотілося чогось кращого. Праці, що не в’їдається в тебе намертво смородом гнилих недоїдків і не пахтить штучно-солодкавими ароматами миючих засобів. Трохи поміркувавши, Желя вирішила піти в торгівлю. Почала, що називається, з низів. Якийсь час вона торгувала ганчір’ям на Троєщині, без вихідних сидячи в контейнері товстого азербайджанця Бахрама. А точніше — майже три місяці; допоки одного дня їй не спало на думку спробувати спокусити ласого на жінок господаря, напоїти його коньяком з транквілізаторами і поцупити гаманець, завжди повний, товщиною з добру диванну подушку, та золото, яким Бахрам був обвішаний традиційно, мов різдвяна ялинка — сухозлітками. Але Желя прорахувалася і дорого за це заплатила. Доза клофеліну виявилася замалою, аби вирубити цього кабанюру намертво. Оговтавшись і виявивши крадіжку, Бахрам чомусь зателефонував не бандитам, які б не лишили від Желі мокрого місця, а міліції (вочевидь, давалася взнаки дія препарату). Місцеві менти, втім, спрацювали не менш оперативно, дізнавшись ім’я потерпілого і суму грошей на кону. Желю взяли того ж дня, відвезли до відділка, де наочно продемонстрували, що буває з порушниками заповіді «не вкради». Саме там, у ментурі, і в стані цілковитої паніки, Желя вперше дізналася про існування дару — коли лейтенантик зі злим лицем, котрий спершу добре надавав їй по ребрах, терпляче навіював зі свого казенного місця:
— Ти, суко, вже сидиш практично. Різниця тільки у строці. Підписуй зізнання, а потім ще відсмокчеш мені й моїм хлопцям — і тоді зекономиш собі пару років для нормального життя.
А Желя із замруженими від жаху очима раз за разом повторювала, неначе перегорілий робот:
— Я не винна, я нічого не робила, відпустіть мене додому. — Повторювала доти, доки з подивом не виявила, що це саме тепер повторює лейтенант:
— Ти не винна. Ти нічого не робила. Я тебе відпускаю. Йди гуляй.
Так-сяк продерши зарьовані очі, вона виявила, що той сидить нерухомо за своїм столом і байдуже витріщається на неї. Його ледве розкурена сигарета перетворилася в попільничці на сірий стовпчик.
— Ви мене відпускаєте? — не вірячи власним вухам, перепитала вона.
Відповідь була такою ж безінтонаційною, але чіткою:
— Я тебе відпускаю.
Тоді, підхопившись на кволі ноги, Желя підскочила до лейтенантського місця (той так і лишився нерухомо свердлити очима спинку стільця, на якому щойно сиділа затримана) і витягла із шухляди його столу відібраного паспорта, аркушик з відбитками пальців, а також висмикнула з-під ментівської руки недописаного протокола. Наостанок, озирнувшись у дверях, промовила:
— Скажеш, що ти мене відпустив.
Ніхто в довгому коридорі відділка не зупинив її, не повернув назад, до оббитого фанерою кабінету. І вийшовши на вулицю, Желя щодуху дременула геть. Якнайдалі звідси.
Не те щоб їй вдалося після того жити чесно. Навпаки, переконавшись, що дар досі при ній і нікуди не зникає, Желя заходилася активно його розвивати. У ролі піддослідних виступали старенькі сусідки з під’їзду будинку на іншому кінці міста, куди вона перебралася, замітаючи сліди після невдалого пограбування азербайджанця, а також діти та молоді мами. З чоловіками Желя вирішила не експериментувати — від гріха подалі. Зрештою з’ясувалося, що як мінімум троє з кожних п’яти жертв експерименту чудово піддаються її впливу і виконують те, що від них вимагають, після того як дати їм своєрідний уявний поштовх. Потім настала черга польових випробувань, у більшості своїй вдалих — квочки-продавщиці у дрібних магазинах віддавали їй товари, забуваючи при цьому про гроші, у перукарні стригли на дурничку, а бабці-пенсіонерки виносили отримані на пошті кровні й віддавали просто їй у руки. Це свято життя тривало, допоки одна стара (яка до того ж мешкала в одному з Желею будинку) виявилася геть непідвладною ментальному впливу і на вимогу віддати пенсію здійняла страшний ґвалт просто в поштовому відділенні, пустивши в хід ключку.
Це навчило Желю не паскудити там, де їси. Вчергове змінивши житло, вона поселилася біля залізничного вокзалу. За логікою, чистити громадян, які в місті проїздом і оклигають від її впливу лише десь у дорозі, має бути настільки безпечно, наскільки це взагалі можливо. Практика це підтвердила... спершу. Та непередбачуваність реального життя все ж лишила місце для інцидентів.
Прокололася Желя на початку квітня цього року, обробляючи невиразну чорняву жіночку, що очікувала посадки на потяг Київ—Братислава. Жіночка була невиразною геть у всьому, окрім того, що мала дурість засвітити кілька пачок п’ятдесятигривневих купюр у банківських стрічках у своїй дерматиновій сумочці. Не інакше якась наївна дурепа, що продала машину за готівку або закрила рахунок у банку. Дамочку супроводжувала дівчина-підліток (донька?) років чотирнадцяти, та Желю це не могло стримати — у разі успіху вона б отримала найвідчутніше поповнення бюджету за останні кілька місяців. Тому, дочекавшись моменту, коли дівчина полишила жіночку на пероні, а сама попрямувала до залізничних кас, Желя пішла в наступ. Вигадувати якийсь завуальований наказ було ніколи, та й ліньки (попередні успіхи відчутно підвищили її самооцінку). Вона
