Оксамитовий перевертень - Олександр Шевченко

Поспішно відправлені до відділка як безпосередні свідки загадкового злочину, Тома і Роман витратили не менше години, аби сяк-так заспокоїти Капелюшного. Тамара розповіла все, що трапилося, від самого початку — тобто від фальшивого упізнання тіла псевдо-Рити. Мужньо взяла на себе участь Вересня в цій авантюрі: «Це була моя ідея». Роман збирався було заперечити, однак ненависть у погляді капітана примусила його стулити писок.

Взагалі Тома оговталася на диво швидко і дуже добре трималася. На гестапівський тон капітана, як і на свою блузку із сяк-так замитою Філиною кров’ю, вона не зважала, а на кожне питання, повторене втретє чи й учетверте, відповідала, як уперше, — докладно і розважливо. Одним словом, була спокійною, мов танк.

На жаль, сказати так про себе Роман не міг.

Примостившись на клишоногому стільці біля вікна, Вересень карався від гострої потреби якнайшвидше хильнути і курив термоядерну «Приму» — цигарку за цигаркою. Врешті-решт не витримав і буркнув, перебивши капітана на півслові:

— Налий. Я ж знаю, в тебе є. У шухляді.

— Заткайся! — розлютився Капелюшний.

— Сам заткайся. Будь же людиною!

— Краще сиди й мовчи. Пані ще не закінчила.

— Ні, я все сказала.

— Таки все. — Капітан зазирнув у протокол так втомлено, ніби кожну його літеру мусив карбувати на камені, як печерна людина. — Отже, ви підтверджуєте, що попередні свідчення, дані вами в морзі на упізнанні Маргарити Козодуб, були неправдивими?

Тома зітхнула.

— Я не брехала, просто помилилася. А хіба це було офіційне упізнання?

— Ви також заявляєте, що Пилип Зорев, котрий вчинив самогубство на очах у двох десятків українсько-японських свідків, є вбивцею тієї невідомої жінки, що лежить зараз у морзі під іменем Маргарити Козодуб, тільки сам про це не знає... не знав. Я усе вірно записав?

— Так, — терпляче підтвердила Тамара і зітхнула. — Послухайте, я розумію, це звучить як маячня...

— Це і є маячня. В чистому вигляді. — Капелюшний відсунув від себе непотрібний протокол і пильно втупився у відьму. — А якщо ви не припините знущатися зі слідства, я пришию вам доведення Зорева до самогубства. І Вересню також — за компанію.

Тома подалася вперед так, що бюст напнув тонку тканину блузи, наче вітер — вітрила, і до бажання напитися у Вересня додалася ще якась, напівзабута, напівстерта жага.

— Капітане, ми товчемо воду в ступі. Що мені розповісти про вас, аби ви повірили, що я не аферистка?

— Дівоче прізвище моєї бабці. Може, вгадаєте?

— Хвилинку... Брантнер. Грета Брантнер. Вона уроджена німкеня, з поволзьких, чи не так?

Очі в Капелюшного з маленьких та примружених стали круглими й великими.

— Звідки ви дізналися?.. Цього ж ніхто... ну тобто... звідки?

— У вас із Романом одна спільна вада — ви дуже голосно думаєте.

— То, мабуть, міліцейська звичка. — Капітан похитав головою. — Але це до справи не підшиєш. Ваші здібності, я маю на увазі, навіть якщо вони у вас є.

— То й не треба. Можете переписати протокол і зазначити там, що я, будучи давньою фанаткою, прости господи, пана Зорева, побачила його в тому ж ресторані, де обідала зі своїм приятелем, і підійшла попросити автограф. А сонцесяйний Філіп заколов себе паличками, бо був під кайфом.

— Експертиза покаже.

— Я на нього впритул дивилася, капітане. До дідька експертизу. Бачили б ви його зіниці. Екстазі, як мінімум. А скоріше за все, якийсь коктейль. Хоча зарізався він не тому.

— А чому ж? — кисло спитав капітан.

— Моя версія — то був блок.

— Що-що?

— Блок. Ну... його закодували. Я сказала щось, що запустило в його голові програму самознищення. Помри, але не викажи таємницю. Якщо це організація, вони зовсім не хочуть, щоби про них знали зайві.

— Здуріти... Закодували? Тобто так само, як алкашів кодують?

— Щось у цьому дусі. Але це кодування було незрівнянно сильнішим. Треба мати дуже потужні можливості, щоби запрограмувати людину на самознищення, подавивши при цьому природний інстинкт самозбереження.

— Ні, мовчіть. — Капелюшний звів руки вгору, як до молитви. — Я не хочу цього чути. Не хочу в це вірити. І під кайфом, і під гіпнозом — то занадто навіть для наших «звьозд». Ліпше поясніть, навіщо ви мацали покійника?

— Поясню, якщо всі єхидні коментарі ви залишите при собі.

— Постараюся.

— Я хотіла побачити, хто закодував Філіпа. Мені ж вдалося побачити його лице, коли я торкнулася дівчини в морзі. Інколи тілесний контакт працює. Думала, побачу і цього разу.

— Ну і як, побачили? — Капітан потягнувся за цигарками.

— Ні.

— Чи не тому, що покійного не гіпнотизували?

— Не тому, — уривчасто відказала Тамара. — Навпаки. Там була суцільна чорна діра. Абсолютне зло. Знаєте, як у космосі?

— Вперше чую, що космічні чорні діри — це всесвітнє зло.

— Ще б пак. У школі міліції цьому не вчать. Але для відьми, ви вже мені повірте, хоч і не бажаєте, ця пустка — непомильна ознака стертої свідомості. У Філіпа не лишилося своєї волі. Зовсім. Він нічого не міг вирішувати сам. Звісно, я не маю на увазі дрібниці типу що випити чи нюхнути, але на рівні підсвідомості він був маріонеткою. І про це ні сном ні духом.