Знак Саваофа - Олесь Ульяненко

дивися, то нiчого страшного, тяжкого у їхньому розмiреному життi не вiдбувалося, i причиною тому радше була не доля, а вперте небажання щось змiнити, мовляв, все стане на круги своя. Навiть останнi прошмандовки ставали у вичурну позу: пропало життя, а далi слiдував благий, але затасканий столiттями мат, а ще далi — мовчанка i безпристрасний вилинялий погляд умиротворявся на плечi спiврозмовника. Але то пусте… не бiльше, як бздо… Якщо б нам довелося виголосити захисну промову за наших соснiвцiв, то несподiвано б вона обернулася у звинувачення. Купа дебiлiв, ворюг, уркiв та п’яниць скопом з мiсцевою iнтелiгенцiєю.

Отож, розмова про те, як, де, коли, в який час об’явився Льопа. Саме це заводило i заводило соснiвський жилий люд, а iнше, з його повсякчасними отруйними клопотами, вiдсунулося на окраїни свiдомостi, якщо така була… Бiлий жорсткий комiр стискав його червону, перетягнуту синiми жилами шию, голова виглядала трохи приплюснутою, майже гадючою, але якраз така, як i у мiсцевих жителiв; щоки, колись жовтi та сухi, зараз округлилися, звисаючи майже на комiра, порожевiли, а вся його постава, його фiгура випромiнювала якесь тривожне, навiть отруйне щастя: так ми його запам’ятали, коли вiн ступив на дамбу з пiднiжки чорного «мерседеса», що зупинився якраз навпроти червоної стiни верболозу. Вiтер ворушив його руденьке волосся, мов те куряче пiр’я. За ним вискочила дiвиця рокiв шiстнадцяти, але з виду вже розвинена настiльки, що лише можна було здогадуватися, хто вона Льопi. Вона йшла так швидко, так стрiмко, наче лякаючись вiтру на дамбi, наче вiтер отруйний i зараз уб’є її, а шкiра на наших очах, як у фiльмах жахiв, почне облiзати жовтими клаптями. Вона була дорого одягнена, за останньою столичною модою, i вся свiтилась якоюсь тужавою, свiжою, навiть легкою похiттю. Ми провели її поглядом, але чомусь вiдразу не запам’ятали, як, видно, не запам’ятовують жiнок далеких та недосяжних, лише миршавого Льопу на тлi червоного верболозу та купи битої цегли. Нiхто його не впiзнав, хоча вiн пiдозрiло на когось скидався: час за десять з гаком рокiв не тiльки вивiтрив пам’ять, але i послав у iнший свiт не один десяток старожилiв, якi точно пам’ятали, хто вiн насправдi такий. Тi, що були молодшими або зовсiм молодими, виросли в такий час, що забували навiть своїх однокласникiв. Так, тодi надворi стояла або рання осiнь, або рання весна, бо дiвчина була одягнена в чорний шовковий плащ, зовсiм iнтелiгентський, можна сказати, — на ту пору серед обивательства пiшла мода на дешевi китайськi шкiрянi куртки. Так, це була осiнь. Якраз тиждень тому Андрюху Лямура одягли у бетоннi чоботи i спустили з березнякiвського мосту, тiльки щасливий випадок, а може, доля врятувала його: мостом проходив Лаврентiй. Вiн-то i витяг бiдолаху з води. Але Андрюха на п’ятий день прикотив до його землянки на джипi, верещав i плакав, вимахував новеньким нiкельованим маузером, бабахав у повiтря, горланив, що приб’є старого придурка, який завжди стромляє носа куди не слiд, хоча останнє, ми знали, було справжньою брехнею: Лаврентiй жив тихо, убого i надто скромно, щоб займатися всiлякими дурницями. Нiкому вiн не заважав, але щоб зажити любовi, то — навряд, хоча чомусь за Андрюху вони щиро йому були вдячнi. Чому, сам Создатель не вiдає. Люди його не розумiли, i боялися, i ненавидiли, а потiм облишили. Щоправда, окрiм гостроносого, схожого на вiвчарку дiльничного Силки, якого потiм, через кiлька рокiв, що ознаменували нашi соснiвськi подiї, втопили лютої зими в ополонцi, теж пiд березнякiвським мостом. Тож ранньої осенi Андрюха Лямур, шмаркаючи по-дитячому носом, сiв на пагорбi, звiсивши на колiнах руки, i в його синiх очах панувала смертельна печаль. Мурзон, пiдтоптаний алкоголiк, що розвiшував небилицi бiля тiєї ж наливайки на вуха простачкам, сплюнув вiдчайдушно пiд ноги, сказавши:

— Не жилець… Блядь буду, труба Андрюхi. На який хєр вiн повернувся?

Всi присутнi дивилися на велетенський, мiцний, мов та черепаха, зелений джип Андрюхи. Вони дивилися на авто, як на живе створiння.

— Хорош тобi, Мурзон, заливать. Що ти пацана харониш? Думаєш, вся сила тiльки у тiєї директорської проблядi, — прохрипiв Наумич, вантажник з двадцятилiтнiм стажем.

— А в кого? Чи ти йому руки пiдставиш…

— А пшол ти…

Мужики загудiли, запихкали цигарками, сперечаючись, якої моделi й яка назва машини у Льопи — значить, це було перед тим, як приключилася ця iсторiя з Андрюхою Лямуром, — зелений джип завис спочатку в повiтрi, потiм гепнувся на всi чотири колеса перед самою наливайкою. Першим на ноги, тоненькi й довгi, якi ледь втримували велетенське дрябле черево, схопився Мурзон, решта вже на чотирьох, вихаркуючи цигарки, забуваючи пропустити слушного мата на чиюсь адресу, тарганами розповзалися за бетоннi блоки: у Соснiвцi не виросло за цей час жодного дерева. Джип загарчав i заглух. Вiдчинилися дверцята, i звiдти випав Андрюха, озброєний новеньким маузером, у червонiй спортивнiй майцi, з розпатланим чубом, скаженими до сталi очима.

— Де той старий пiдар?

— Хто тобi треба? — протягнув з-за бетонної плити Мурзон.

— Вилазь, Мурзон, а то, вiк волi не бачити, — кончу. Бля, кончу — вилазь.

Мурзон зiп’явся на свої тоненькi нiжки i поволi, повагом понiс тiло до Андрюхи.

— Кого тобi надо, Андрюха?

Лямур блиснув оком, обiтер лiктем пiт, кинув поглядом з-пiд чуба на Мурзона.

— Де той пiп живе? Га… Мурзон, кажи, а то випущу кишки!

— Е-е-е, — Мурзон проковтнув липку слину.

— Хочеш водки?

— А хто її не хоче? Таке сказав. Давай водку, то покажу, де Лавруша ошивається…

— Ну, скатiна, сiдай в джип…

— Та тут рукою подати. Джипом можеш у болотах застрягти… I хана твоїй машинi, Андрюха!

Мурзон уперто чекає на горiлку. Андрюха Лямур нервово раз по раз витирає лiктем пiт, пускаючи сонячних зайчикiв новеньким маузером.

— Оно там, бачиш… — говорить тихо Мурзон, потiм крадiйкувато тицяє пальцем i вiдбiгає вбiк, знову ховаючись за розваленi бетоннi плити.

Так воно точно було того дня. I вже коли хникаючи, побаб’ячому здригаючи плечима, Андрiй сидiв на вилизаному тракторами пагорбi, на дамбу пiдкотив