Знак Саваофа - Олесь Ульяненко

вiн навiть впадав у задуму, коли бачив її у шотландському картатому костюмi, з беретом на стриженiй по-хлоп’ячому головi: вона сидить на стiльцi, закинувши ногу на ногу, поклавши поперед себе креслення, але погляд її завмирав не на тих кресленнях, не на дужих спинах мужикiв, що ламали перегородки, а ковзав десь пiд стелею; вiн також помiчав, як змiнився її погляд, зробився глибоким, печальним, як у жiнок з давнiх картин, що йому таки доводилося бачити ще за старих часiв у всiляких закордонних вiдрядженнях: пару ґудзикiв розстебнуто, видно красиву лiнiю грудей; вишневi, ледь пiдфарбованi губи, рот трохи завеликий, соковитий, з перлами зубiв. У такi години вона сама себе вiдчувала надмiру захопленою, але щодо щастя, запитай її про таке, вона б тiльки щиро звела догори чорнi брови. Головне, зараз вона вiдчувала свою жiночу силу. Її тiшило, що Борис кожного разу пiсля вiдвiдин будiвництва кидався до своєї спортивної машини кольору черi i мчав у мiсто, щоб заглушити дику тугу, що рвала його на шматки. Нора для нього не була чимось особливим, що вирiзняло її з тисяч самок, якi готовi розставляти ноги вiд одного поруху його голови, пальця чи необережно сказаного слова. Вiн напивався, бурмочучи про себе: «Така б могла зробити щасливим кого хош…» Вiн вертiв головою, як здивований бугай, котрого хвицає корова, не пускаючи до злучки. Впившись, вiн говорив собi, що старiє, кидав авто на стоянцi i йшов кiлька кварталiв пiшки. Переднiчнi шовковистi тiнi беззвучно виповзали з-пiд його нiг, трiщало гiлля, шурхотiло листя. I в такi хвилини з ясним чоловiчим розсудом вiн говорив, що йому таки в життi здорово поталанило, що зустрiв таку жiнку, був у неї першим мужчиною i таке iнше. В один з таких походiв його здорово вiддубасила шпана, пограбувала. I став думати, що ця жiнка приносить гейби не лише радiсть, але i лихо. Так реальнiсть поволi, накочуючи новi подiї, стала повертатися до нього.

Будiвництво доходило кiнця: смiття, бетонну крихту, пилюгу прибрали. Iлона ставила стiльця i подовгу просиджувала в однiй з кiмнат, з широкими вiкнами на озера, закривши втомлено очi. Вона курила, пила легеньке вино, але нiхто упродовж двох тижнiв її не турбував. Напевне, вона теж уперше зiткнулась у життi з реальнiстю, але особливого чину: вперше вона таки досягла своєї мети власними силами. I це наводнювало її п’яною радiстю. Бiльше нiчого не хотiлося, окрiм як сидiти на стiльцi, вдихаючи запах фарби, штукатурки, дим дорогих сигарет. Так, за два-три тижнi вона не поспiшаючи облаштувала всi кiмнати, наче робила це все своє життя: батькiв кабiнет, спальнi, два бари, мiнi-кiнотеатр, басейн, де Борис, не зважаючи на її протести, посадив бананову пальму, пустив строкатих колiбрi та папуг, якi скоро стали жертвами котiв, що у великiй кiлькостi, всiляких мастей i порiд, вешталися домом. Пройшов, сплив повiльно в голубiй замрiяностi мiсяць, але гостей в домi не передбачалося, бо Iлона запротестувала, якось чудно, водночас зачудовано упиваючись тишею, що покривала спогади, ховала нинiшнє. Нi, вона не втомилася, а просто продовжувала ту ж саму гру, що намiцно переплiталася з минулим, i якимось невiдомим чуттям, далеким, як глухi удари, тектонiчнi поштовхи, це наганяло її неждано серед свiтлого чистого дня, заставляючи її груди пiднiматися трохи вище, а до щiк приливало фарбу; i вона, швидше потайки, очiкувала того дня, коли минуле повернеться до неї, але в iнших iпостасях. Це збуджувало її, як колись заставляв терпнути тiло в екстазi страх або сама згадка про смерть; вона розумiла всю глупоту i безпомiчнiсть того минулого, а не iншого, того, котре буцiмто тримали її руки, її думки, її полишенi форм i видiнь фантазiї. Але вона, як i кожна людина, зiткнулася з проблемою часу, що невтомно котився цими степами, над озерами, разом з хмарами, сiрою водою. Iлона, напевне, бiльше за всiх, шкодувала за тiєю пустиннiстю Соснiвки, ще за її часу заселеної людом з усталеними звичками; степ, вiтер, озера — це наповнювало її, наче пiсля статевого акту, радiстю перемоги, вiдкриваючи недоступнi перспективи майбутнього. Тодi це були майстровi, що заробляли на життя ремонтом, муляри, слюсарi, дiди котрих заселили цей простiр ще до подiй Жовтневої революцiї, вiдставнi генерал-майори, яких тяжко назвати генералами, а так, нi те нi се. Бiльше в її голiвку нiчого не помiщалося, але в її бездоннiй нетривкiй пам’ятi лишилися шматки обiрваних спогадiв: дерев’яний столик, бурштиновий чай у гранованих стаканах, пара груш, яблук. Так бiля кожного двору. I дим, терпкий дим вiд спаленого листя або вiд плит, що розтоплювали спочатку дровами, а потiм курним вугiллям. Вiд останнього вона весело щулила свої яшмовi, трохи розкосi, пiднятi по-котячому очi: час пролягав для неї зараз свiтлим проваллям. Вона бачила це, як бачила нуднi пейзажi на Мальдiвських островах. Нiчого не вселяло в її iстоту суму вiдiрваностi вiд чогось, до чого б вона повинна належати: анi їхньої мови, анi їхнiх звичок, котрих навряд чи трималися останнi, вона не знала. Як i тi, що прийшли вiд чорнобильських лiсiв: коротенькi, кривоногi, з короткими поглядами конокрадiв. Так вона зiткнулася з сучасним, але вже була дорослою, щоб її захопив подiбний альтруїзм. Вона знала цiну людям, так принаймнi гадала. Ха-а-а-а-ро-о-ш-а-а така дєвочка…

Але минуле блювотною слизотою пробиралося крiзь шпарини, що їх життя пробило у затишку Iлони. Траплялося все, як вона передчувала, i вона вже перестала даватися диву. Її тривозi, її захопленню не було меж, як тодi, коли вперше почула з уст мешканцiв Соснiвки, що вона проблядь; Iлону вразило зовсiм не те, що вона проблядь, а саме слово, зi смаком вимовлене огрядною жiнкою в засмальцьованому халатi, тринадцятилiтня донька якої кожного разу пiсля промислiв на трасi з водiями сходила рiками кровi пiсля чергового аборту. Ми бачили, як вона захиталася, побiлiла, але не так, як блiднуть вiд ляку чи сорому, зачувши у вуха правду, вона начебто захопилася, саме так, вона захопилася, навiть у невiдомому поривi пiдняла свої пещенi руки i нагадувала красиву птаху; вiд неї приємно розходилися запахи, дорогi густi запахи, а ми все дивувалися: що їй заманулося тiєї осенi шукати по засцяних магазинах Соснiвки, де навiть хлiб смердiв сциклинням. Звичне дiло для ублюдкiв, яких поналазило з лiсiв та навколишнiх мiстечок, а для неї це звучало так само, як органна фуга Баха. I тодi вона зрозумiла, просвiтлiвши вся, зiгнавши блiдавiсть, наливаючись силою, що щось таке непередбачуване, але прочуте, прожите нею, чекало десь недалеко. Знак долi. Вона не вiрила, i