Три тисячі смертей - Радій Володимирович Радутний

Наступного ранку біля нього притишив хід рибінспектор, уважно огледів у бінокль спорядження, і, не знайшовши нічого підозрілого, сплюнув й рушив далі, а Дізфайндер відчув неприємний холодок вздовж спини. Не було потреби пояснювати його лише струменем крижаної води.

Навіть підозрюючи щось, рибінспектор навряд чи зміг би нашкодити йому сам, але цілком міг "дружньо попросити" дільничного міліціонера перевірити, що воно за тип швендяє плавнями?

Документами Юр цього разу себе на обтяжував.

— А тут про тебе сусіди питали, — якось між іншим виклала ввечері жінка. — Хто ти, чим займаєшся й таке інше. А я й сама не знаю...

Хто зна, чи не були це просто примітивні жіночі хитрощі, аби витягнути з "цікавого чоловіка" важливі відомості? Могло бути й правдою. У будь-якому випадку це вже було зайвим. Юр спохмурнів, на подальші запитання відповідав невдало, а кілька разів й взагалі не до речі. Славко вирішив, що вони посварилися й дивився на матір вовком.

Дізфайндер одразу після вечері увімкнув інтегратор.

Звісно, за кілька секунд результату не було. Не було його й за кілька хвилин. Синя смужечка, яка показувала поступ розрахунку, лише ледь-ледь зрушила з місця. Юр накинув куртку і вийшов надвір.

Одинокий ліхтар здаля виблискував у повітрі, над головою палали зірки й виразно майорів Чумацький Шлях. Найманець підвів голову й кілька хвилин просто роздивлявся те марево. Колись давно він спробував у батьківський бінокль розрізнити окремі зірки у тій смузі, але вже й не пам'ятав, чи це йому вдалося. Якось не вірилось, що за ті роки там, серед зірок, абсолютно нічого не змінилося.

А ще, десь далеко, у центрі галактики, в шаленій круговерті вибуху розліталось на друзки ядро (якщо, звичайно, вірити Нівенові)...

Найманець усміхнувся: коли ударна хвиля накриє Сонячну систему, на Землі вже й сліду не залишиться від цього села, жінки, дитини, Юра Дізфайндера та його вигаданих проблем.

Рипнули двері.

— Милуєшся зірками? — жінка тихо підійшла й стала поруч. — Я теж колись любила просто так стояти й дивитись. Розкажи мені про них.

Юр усміхнувся.

— Ото, — вказав рукою. — Це Полярна зірка. Де б ти не була і як би не заблукала, досить лише поглянути на неї, щоб віднайти правильний шлях.

Жінка зітхнула — "якби ж воно все було отак просто". Про правильний шлях вона вже й не мріяла.

— Отам, над бадиллям Марс. Це не зірка, а планета. Планета, яка віщує війну. І хоч рухається вона не по прямій, а досить хитро, але завжди опиняється перед очима — хочеш ти цього, чи ні.

Жінка здригнулася й щільніше притиснулась до коханця.

— Ота велика зірка — це Венера, планета кохання. Подивись, яка вона гарна й яскрава. Ще ніколи я не шукав її навмисне, але вона увесь час потрапляє на очі й заважає спостереженню. Ще ніколи я не бачив її двічі в одному й тому ж місці...

Цього разу вони кохалися мовчки й похапцем, ніби остерігалися чогось; жінка не вигиналась дикою кішкою, а щосили притискалась до чоловіка, не бажаючи відпускати його ані на мить.

Інтегратор видав чотири аномалії, дві з яких були схожі на потоплені човни, і за інших обставин найманець, можливо, зацікавився б ними більше. Ще одна видалась схожою на консервну бляшанку й лежала майже на межі окресленого кола — тобто, наступним заходом Юр пройшовся б точно над нею... лежала у воді, на глибині щонайменше трьох метрів. А от остання...

Остання видалась йому розпливчатою тінню, що лежала за межами кола, доволі далеко. Оскільки детектор засік її здалеку, масу мала досить значну.

Це полегшувало завдання, бо капсула навряд чи заважила б більше, аніж два-три кілограми.

Пірнути на три метри виявилось несподівано важко, але не через глибину, звичайно, а через надзвичайно незручне місце. Яма — а тут була справжня яма — мала круті, майже прямовисні береги, вкриті очеретом; грузкий намул заважав іти й не давав змоги плисти; Юр лаявся крізь загубник й ломився вперед, наче дикий кабан.

Натомість вода була несподівано прозорою.

Звісно, намул вкривав й залізяку, але навряд чи товстим шаром — металодетектор вже відверто попискував, і Юр ризикнув — розвернувся й гребонув ластами.

На дні наче вибухнула невеличка бомба. Хмара намулу здійнялася вгору, миттю затопивши ковбаню. Перед очима потемніло — наче сонце зайшло. На губах заскрипів пісок.

Дізфайндер знову перекинувся догори ногами, обережно спустився вниз й почав обмацувати те, що залишилось від дна.

Під пальці весь час потрапляв якийсь дріб'язок: галузки, водорості, щось хрустке й колюче; повітря закінчувалось і Юр виринув, знову здійнявши бурю ластами. В очі вдарило сонце, Дізфайндер різко, з голосним "паффф!", видихнув повітря, провентилював легені й знову пішов вниз.

Тепер у ковбані було ще темніше, хоч очі заплющуй. Десь на другому метрі Юр зменшив швидкість, щоб не в'їхати головою в дно, витягнув вперед руки, і, майже одразу, наштовхнувся на щось величеньке, кругле й важке; та таке важке, що довелось перевертатись й відштовхуватись ногами від дна, аби хоч якось сплисти.

Звичайно, ні про яку консервну бляшанку не йшлося.

Не йшлося й пізніше, коли Юр мотнув головою, струсивши зі скла маски намул, і втупився в те, що тримав у