Безцінний - Зигмунт Мілошевський

— Сексом займатимемося? — запитала.

— Що?

Ліза підвелась, однією рукою недбало притримуючи імпровізовану тогу, а другу поклала на стегно. У неї було чоловіче тіло, кремезне, з невеликими грудьми, зате з виразно означеними м’язами на плечах. Її обличчя зрілої королеви Арвен надто контрастувало з фігурою.

Запах смажених на старому жирі креветок розійшовся по дому, створюючи для цієї сцени безглузду смердючу сценографію.

— Я запитую, чи займатимемося сексом. Бо якщо ні, то я мушу одягнутися. А якщо так, то хотіла б зробити це зараз, перш ніж їжа вистигне.

Проковтнув слину.

— Я не чекаю ні одруження, ані ніжних словечок. Просто я провела вісім місяців у польській буцегарні, раніше регулярний секс відігравав у моєму житті важливу роль і… — замовкла, дивлячись на нього з єхидством, його вираз обличчя, мабуть, справді був дивний. — Гаразд, умовляти не буду.

Невдовзі сиділи поруч і наминали макарони з креветками, які на диво були не такі вже й кепські. На екрані монітора із шаленою швидкістю пролітали колонки цифр.

— До речі, — сказала, витираючи носа тильною стороною долоні, їжа була пекельно гостра — тут ідеться радше не про те, що в тебе немає бажання, а про те, що ти про когось думав? Про якусь жінку, так?

Знизав плечима.

— Важко. Мабуть, має змінитися ще кілька поколінь, перш ніж ви зможете дорости до західних суспільств. Від романтизму вас вилікують споживацькі інстинкти. Коли кілька років тому я була в Ріо, під час карнавалу…

Замовкла на половині фрази, бо цифри раптово зупинилися, і нахилилася в бік комп’ютера.

— Закінчимо пізніше. Маємо.

Лізині пальці швидко рухалися по клавіатурі, й за мить на моніторі з’явилося чорно-біле зображення приміщення, яке нагадувало багатий міщанський салон. Одразу впізнав великі вікна, увінчані тонкими, подібними до готичної архітектури арками.

— Як ти це зробила?

— Скористалася з чергової помилки пана промисловця. Неймовірно, якщо виявиться, що він зробив їх іще декілька, зможемо зайти по Юнака, наче по хліб до продуктового. Але це згодом. Зараз важливо, що кожен багатій з кількома маєтками хоче мати розумний дім. Знаєш, що це означає?

— Можеш налаштовувати все через інтернет.

— Авжеж, ця система, — клікнула кілька разів, — надзвичайно високого класу. На відстані контролюєш температуру води та приміщень, освітлення, сигналізаційні системи, через камери можеш проглянути приміщення в кольорі або, як я зараз, у режимі нічного бачення. З того, що я бачу, можна також виставити улюблений канал на телевізорі, щоб чекав на тебе увімкнений, коли повернешся. І розпалити камін. Дуже зручно і дуже нерозумно, якщо тримаєш усередині щось цінніше, ніж телевізор і кавоварку.

— Тобто вистачить відволікти охорону, віддалено вимкнути інші сигналізаційні системи — і все?

Шведка скуйовдила своє чорне, коротке, досі блискуче від вологи волосся. Мала незвичне обличчя Снігової Королеви, було в ньому щось від ідеального портрета, пропорції і риси виглядали надто добре, щоб належати живій істоті.

— Хтось по-справжньому талановитий мусить написати твій портрет, — вирвалося в Кароля.

— П’ять хвилин тому ти мав свій шанс на захват, — буркнула Ліза, навіть не піднімаючи на нього погляду. — Трясця, це не буде так легко.

— Що саме?

— Віддалено ми можемо вимкнути сигналізацію на дверях і вікнах. Але ці детектори, — вказала на майже непомітні коробочки в кутках приміщень, — це покажчики руху і тепла. Сигнал тривоги спрацює, якщо в радіусі їхньої дії щось ворухнеться або якщо з’явиться об’єкт з іншою, ніж у приміщенні, температурою. На жаль, не маю їх у системі, тобто Ричмонд цього разу не схибив. Б’юся об заклад, що вони мають власне живлення і сполучаються за допомогою радіозв’язку безпосередньо з охороною, певна річ, приватною.

— Чавесом та його хлопцями.

— Ті картини на стінах чогось варті? — запитала.

Глянув на неї здивовано. Досі вважав, що як злодійка, вона не може не бути знавчинею і поціновувачкою мистецтва.

— Імітації, — відповів і, за мить поміркувавши, додав: — Настільки нахабні, що виглядають як якийсь трюк. Такі реалістичні мертві пейзажі висять собі по малих містечках у Польщі, оце дивлюсь на це й думаю, на якій стіні висить Матір Божа Ченстоховська.

— Хто?

— Чорна Мадонна, покровителька Польщі, свята національна ікона.

Ліза вибухнула голосним сміхом, зовсім неаристократично.

— Вам не досить, що ваш святий образ — це російська ікона, то ще на додачу Мадонна є чорною? Ти ще скажи, що вона була єврейкою. Польські націоналісти про це знають?

— Знають і ставляться краще, ніж до жінок у своїх родинах. Ми можемо побачити інші приміщення?

Ліза показала просторий хол з величезним кришталевим дзеркалом, кабінет з бібліотекою, сходи на другий поверх, охайну спальню з різьбленим ліжком, коридор на другому поверсі з балюстрадою з одного боку і рядом темних дверей — з іншого.

— Стій! — раптом шепнув Кароль, ніби боявся, що хтось стоїть за вікном і підслуховує.

Так, насправді досі сприймав усе як гру. Не до кінця вірив у Рафаеля, у напад, у таємничого американського колекціонера. Усе видавалося нереальним. Для нього це була радше пригода і привід, щоб провести трохи часу з Зосею, яку так і не зміг викинути з пам’яті, хоча й дуже старався. Лише тепер, коли побачив картину, що виднілась у приміщенні наприкінці коридора, зрозумів, що все відбувається насправді. І усвідомив, що сидить у величезному покинутому темному будинку, в якому кожний шепіт відбивається дивною луною, а кожна дошка зловісно рипить. Що він у чужій країні, що довкола кружляє озброєна охорона, а трохи далі знаходиться дивне місце, в якому араби продають китайську їжу, а перемовини зі Зброєю, напевно, так само популярні, як у Польщі фрустрація.

Зустрілися з Лізою поглядами, і цієї самої миті хтось затарабанив у двері внизу, луна відбилася від усіх стін, перетворюючи стукіт на глухе грюкання, ніби якась проклята душа силкувалася вирватися з пекла.

— Я піду, — просичала Ліза і зняла светр через голову. — Ти втрачаєш акцент, коли напружений.

Перш ніж Кароль встиг зауважити, що вона гола, накрилася простирадлом і скуйовдила собі волосся.

— Якщо почуєш слово «Англія», стрибай через вікно і тікай. Ясно?

Гупання повторилося. Ліза почекала ще хвилину, потім крикнула, що спускається, і гучно збігла сходами. Кароль присів біля вікна, щоб потайки спостерігати за тим, що відбувається.

— Так? — Лізин голос прозвучав заспано і так еротично, що Бознанський пошкодував про своє недавнє рішення.

— Дуже перепрошую, пані, але ми