Осина фабрика - Іен Бенкс
Батькові я казав, що намагаюся переправити тварин на протилежний берег і ті, яких мені доводиться ховати, просто не долітають, що вони — жертви наукових дослідів, але сумніваюся, що мені взагалі потрібне було яке-небудь виправдання; бо, схоже, мій батько, попри те що колись був хіпі, ніколи не переймався стражданнями нижчих форм життя — імовірно, завдяки своїй медичній освіті.
Звісно, я вів журнал, і, згідно із записами, мені знадобилося не менше тридцяти семи експериментальних польотів, перед тим як, вгризаючись у земляну шкіру Саду Черепів, моя вірна лопата з довгим держаком наштовхнулася на щось твердіше за піщаний ґрунт і я нарешті відшукав те місце, де були поховані кістки пса.
Було б добре, якби мені вдалося ексгумувати череп собаки рівно через десять років після дня його смерті, однак насправді я на кілька місяців спізнився. Менше з тим, під кінець Року Черепа мій давній ворог опинився в моїх руках; однієї принагідно темної грозової ночі я дістав кістяну сферу із землі, викорчувавши її звідти, мов зогнилий зуб, у світлі ліхтаря за допомогою лопати на ім’я Міцний Удар, доки мій батько спав (як мав би і я), небеса здригалися від грому, лив дощ і довкола лютував буревій.
Коли я добіг до Бункера, то вже весь тремтів, ледь не вмираючи зі страху перед своїми параноїдальними фантазіями, проте в будь-якому разі перемога була за мною; я приніс брудний череп у дот, відчистив його, поставив усередину свічку, наклав потужні закляття, оточив його важливими речами, а тоді — змерзлий і змоклий до нитки — щасливо повернувся до свого теплого ліжечка.
Отже, враховуючи всі обставини, я думаю, що все зробив правильно й вирішив свою проблему якнайкраще. Мій ворог двічі помер, але все одно опинився в моїх руках. Я не є повносправним чоловіком, і цьому вже ніяк не зарадити; утім я — це я, і, як на мене, це можна вважати гідною компенсацією.
А от палити собак — просто безглуздо.
7
Космічні загарбники
Доки я не зрозумів, що іноді птахи можуть бути моїми союзниками, я робив їм усілякі капості: ловив, стріляв, прив’язував до жердин на березі перед припливом, підкладав їм під гнізда бомби з електронними детонаторами тощо.
Моя улюблена гра полягала в тому, щоб за допомогою приманки й тенет упіймати двох птахів і прив’язати їх одне до одного. Зазвичай це були чайки; я брав міцну оранжеву волосінь, прив’язував один її кінець до лапи одного птаха, а інший — до лапи другого, а тоді всідався на вершечку дюни та спостерігав. Іноді я прив’язував чайку до ворони, але, незважаючи на те, чи належали вони до одного виду, чи ні, птахи швидко виявляли, що не в змозі нормально літати, — хоча теоретично довжини волосіні для цього мало б вистачити, — і врешті-решт (після кількох фігур кумедної й незграбної повітряної акробатики) все завершувалося бійкою.
Утім після смерті одного з птахів уцілілий — зазвичай поранений — опинявся в не надто виграшному становищі, адже замість живого суперника виявлявся прив’язаним до його важкого трупа. Мені траплялося кілька доволі цілеспрямованих птахів, котрі віддзьобували лапу полеглого супротивника, однак більшості з них це не вдавалося або ж вони до цього не додумувалися, і протягом ночі їх знаходили щури.
У мене були й інші ігри, проте ця завжди здавалася мені одним із моїх найбільш виважених винаходів; на додачу до певної символічності в ній гарно поєднувалися бездушність та іронія.
Коли у вівторок уранці я їхав велосипедом до міста, на мого Гравія насрав якийсь птах. Спинившись, я поглянув на чайок та двійко дроздів, що кружляли вгорі, а тоді зірвав жмуток трави й витер жовто-білу погань з переднього крила. День видався ясним і сонячним, віяв легенький бриз. На наступні кілька днів прогноз був чудовий, і я сподівався, що ця хороша погода протримається аж до прибуття Еріка.
Ми зустрілися з Джеймі в барі «Колдгейм армз», пообідали й перейшли до автомата з відеогрою.
— Якщо він настільки відбитий, то мені в голові не вкладається, чому його досі не зловили, — сказав Джеймі.
— Я ж тобі вже казав: він псих, але надзвичайно хитрий. Він — не дурний. Ще змалечку був на диво тямущим. Рано навчився читати. Усі родичі, дядьки й тітки тільки й примовляли: «Ох, вони тепер так швидко дорослішають», і всіляке таке. А я тоді ще навіть не народився.
— Але, так чи інакше, він — божевільний.
— Це вони так кажуть, а я от навіть не знаю.
— А як же собаки? І личинки?
— Ну добре, згоден. Визнаю, це виглядає доволі божевільним, але іноді мені здається, що, можливо, він щось задумав, можливо, він насправді не псих. Може, йому просто набридло поводитися, як усі нормальні люди, і він вирішив удати з себе божевільного, а вони забрали його в дурдом, бо він занадто далеко зайшов.
— І тепер він не тямить себе від люті, — вишкірився Джеймі, попиваючи пиво, доки я знищував на екрані верткі різнокольорові космічні кораблі всіх можливих конструкцій.
Я засміявся.
— Ага, як скажеш. Але я не знаю. Можливо, він дійсно псих. Можливо, я псих. Можливо, усі психи. Або принаймні — уся наша сім’я.
— А от тепер ти діло кажеш.
Я на мить затримав свій погляд на Джеймі й усміхнувся.
— Просто іноді мені так здається. Мій батько дивак… Припускаю, я теж, — я стенув плечима й знову зосередився на космічній битві. — Але це мене не турбує. Довкола ціла купа набагато божевільніших людей.
Якийсь час, доки я знищував на екрані цілі ескадри прудких космічних кораблів, Джеймі сидів мовчки. Урешті-решт мені припинило щастити і я потрапив у полон. Я всівся пити своє пиво, а
