Містер Мерседес - Стівен Кінг

Інший голос додав:

— Хтось мусить зателефонувати до соціальної служби.

Оґі чекав, дивлячись на спальний мішок. Нарешті той перестав ворушитися і

звідти вистромилася рука з підгузком.

— Ти не покладеш це до сумки? Там є пластиковий пакет для брудних. — Вона

поглянула на нього, визирнувши, наче якийсь кротик із нори. — Не бійся, воно не закаляне, тільки запісяне.

Оґі взяв підгузок, поклав його до пластикового пакета (збоку на ньому був

напис COSTCO[8]), а потім засмикнув на сумці зіпер. Плач усередині

спального мішка («так багато торб», — подумав він) тривав ще хвилину чи

дві, а потім раптово обірвався, це Патті почала годуватися на парковці

Міського Центру. З-понад ряду дверей, які відкриються лише через шість

годин, один раз апатично сплеснувся банер. 1000 робочих місць

Гарантовано!

«Звісно, — подумав Оґі. — А ще ти гарантовано не підчепиш СНІДу, якщо

нажиратимешся вітаміном С».

Проминуло двадцять хвилин. Ще кілька машин виїхали вгору з Марлборо-

стрит. Ще кілька людей приєдналися до черги. На думку Оґі, їх тут уже

мусило чекати сотні чотири. З такими темпами на той час, коли о дев’ятій

годині відчинять двері, тут, за найпоміркованішими прогнозами, стоятиме

вже тисячі дві претендентів.

«Якщо хтось запропонує мені роботу кухарчуком в «МакДоналдсі», чи я

погоджуся?»

Мабуть.

«А якщо дверником у “Волмарті” [9] ?»

О, ще б пак. Величезна посмішка і «як вам сьогодні ведеться?» Оґі

подумав, що роботу дверника він зміг би зразу виконувати віртуозно.

«Я комунікабельна персона», — подумав він. І розсміявся.

Зі спальника:

— Щось кумедне?

— Нічого, — відповів він. — Обнімай дитину.

— Я це й роблю, — з посмішкою в голосі.

О третій тридцять він присів на коліна, підняв клапан спальника і

зазирнув досередини. Дженіс Крей міцно спала, згорнувшись калачиком, пригортаючи дитину собі до грудей. Це навело його на згадку про «Грона

гніву». Як там звали ту дівчину? Ту, яка наприкінці годує груддю того

чоловіка[10]. Якесь квіткове ім’я, пригадувалося йому. Лілі? Ні.

Вероніка? Абсолютно ні. Він подумав, чи не прикласти долоні сурмою собі

до рота і, підвищивши голос, запитати в натовпу: «ХТО ТУТ ЧИТАВ “ГРОНА

ГНІВУ”?»

Коли він уже підводився (посміхаючись такій абсурдній думці), йому

набігло те ім’я. Роза. Так звали ту дівчину в «Гронах гніву». Але не

просто Роза, а Роза Шарона[11]. Схоже було на якесь біблійне ім’я, втім, із цілковитою певністю він цього стверджувати не міг; він ніколи не був

ревним читачем Біблії.

Він поглянув униз, на спальний мішок, у якому був сподівався провести

передсвітанкові години цієї ночі, і згадав, як Дженіс Крей казала, що їй

хочеться вибачатися за Коламбін, і за дев’яте вересня, і за Беррі Бондса.

Може, вона б заразом взялася й за глобальне потепління. Можливо, коли все

це закінчиться і вони вже отримають гарантовані робочі місця — або ні;

«ні» мало такий самий рівень імовірності — він пригостить її сніданком.

Не якесь там залицяння, нічого такого подібного, просто яєчня з шинкою. А

після того вони вже ніколи не бачитимуться знову.

Люди ще надходили. Вони зупинялися перед кінцем серпантину стрічок із

зарозумілим написом «НЕ ПЕРЕТИНАТИ». Щойно по тому, як цей серпантин

заповнився, черга почала подовжуватися на саму парковку. Що дивувало Оґі

— і тривожило його — це те, якими були тут усі тихими. Так, ніби всі вони

розуміли, що їх мета безнадійна, і чекають вони лише, щоб отримати цьому

офіційне підтвердження.

Банер знову мляво шарпнувся.

Туман продовжував густішати.

Незадовго перед п’ятою годиною ранку Оґі стрепенувся з напівдрімоти, потоптався, щоб розбудити собі ноги, і звернув увагу на якесь неприємне, залізисте світло, що вповзало в повітря. Воно якнайдалі в світі відпадало

від того рожевоперстого світанку, що його оспівували поети і старовинні

кінофільми формату техніколор[12]; це був якийсь анти-світанок, сирий і

блідий, як щока денної давнини трупа.

Оґі бачив, як у всій своїй позбавленій смаку архітектурній пишноті зразка

тисяча дев’ятсот сімдесятих повільно проявляється будівля Міського

Центру. Він подивився на дві дюжини закрутів гірського серпантину з

терпляче очікуючих людей, а потім на решту черги, хвіст якої ховався в

тумані. Тепер уже де-не-де стиха зазвучали балачки, а коли по той бік

дверей крізь вестибюль пройшов одягнений у сіре робоче вбрання сторож, здійнялися невеличкі глузливі веселощі.

— Відкрито життя на інших планетах! — вигукнув один із тих молодиків, що

були витріщалися на Дженіс Крей — то був Кріс Фріас, якому невдовзі

цілком відірве руку геть.

На цю репліку відгукнулися помірним сміхом і люди почали теревенити. Ніч

скінчилася. Сльозливе світло не вельми надихало, але при ньому було бодай

трохи краще, ніж у ті передсвітанкові години, які щойно минули.

Оґі знову присів біля свого спальника, прислухаючись одним вухом. Почуте

ним тихеньке мірне сопіння змусило його посміхнутися. Можливо, його

переживання за неї було даремним. Він припускав, що трапляються люди, які

долають життя — ба, може, навіть успішно — завдяки доброті незнайомців.

Ця молода жінка, що оце зараз придрімнула зі своєю дитиною в його

спальнім мішку, може бути однією з таких.

Йому подумалося, що вони з Дженіс Крей могли б представлятися в різних

заявочних анкетах як пара. Якби вони так зробили, присутність немовляти

не здавалася б безвідповідальністю, а радше ознакою спільної

самовідданості. Напевне він сказати не міг, багато чого в людській

природі залишалося для нього таємницею, але він вважав таке ймовірним.

Оґі вирішив, що, коли прокинеться Дженіс, він спробує викласти цю ідею

їй. Подивиться, що вона на це скаже. Подружню пару вони з себе зображати

не зможуть; на ній нема обручки, а свою він зняв назавжди ще три роки

тому, але вони могли б назватися… як це тепер люди кажуть? Партнерами.

З Марлборо-стрит на крутий узвіз регулярно, як цокотіння годинника, продовжували виїжджати автомашини. Невдовзі з’являться також піші люди, щойно з першого ранкового автобуса. Оґі був майже певен, що о шостій вони

почнуть сюди просто набігати. Через цей густий туман приїжджі машини

проявляли себе лише фарами з неясними обрисами-тінями, прихованими за

лобовим склом. Деякі з водіїв, побачивши величезний натовп із тих, що вже

чекають, розвертались назад, зневірені, але більшість трималися свого, прямуючи до тих небагатьох парковочних місць, які ще залишалися вільними, убували їхні задні вогні.

А потім Оґі помітив силует автомобіля, який не розвернувся і не продовжив

шлях на дальній край парковки. По боках його незвичайно яскравих фар

світили ще й жовті, протитуманні.

«Потужні фари,