Містер Мерседес - Стівен Кінг

був уже останнім у черзі. Черга вже майже досягла першого закруту.

— Якщо я зможу дістати собі роботу, я тоді зможу знайти і няньку для

дитини, — промовила вона. — Але цю ніч мені доведеться якось

перекантуватися з Патті.

Дитина вибухнула нестримним кашлем, щодо якого Оґі не розпитував, мала

пововтузилася в рюкзачку і знову заспокоїлась. Принаймні вона була щільно

закутана; навіть її долоні ховалися в крихітних рукавичках.

«Дітям виживати важче», — ніяково сказав собі подумки Оґі. Йому

подумалося про Пиловий казан[3], про ту Велику депресію. Ну, теперішня

для нього особисто також виявилася доволі великою. Два роки тому все було

нормально. Жив-поживав він не те щоб зовсім у розкошах у себе на районі, але кінці з кінцями таки зводив, та й у кінці майже кожного місяця щось

залишалося. Тепер усе обернулося на лайно. Щось таке вони поробили з

грошима. Він цього не розумів; він працював простим офісним щуром у

постачальному відділі компанії «Чикаго Лейкс Транспорт», розумівся на

накладних та на тому, як користатися комп’ютером, щоб спрямовувати

вантажі, де треба, судном, потягом або літаком.

— Люди побачать мене з немовлям і вирішать, що я безвідповідальна особа,

— не вгавала Дженіс Крей. — Я знаю, я вже бачу це у них на обличчях, я

побачила це й на твоєму. Але що інакше я могла зробити? Навіть аби та

дівчина з нашої вулиці змогла залишитися на ніч, це коштувало б мені

вісімдесят чотири долари. Вісімдесят чотири! Мені довелося відкласти на

квартплату за наступний місяць і після цього я вже залишилася без

копійчини. — Вона усміхнулась, і в світлі високих дугових натрієвих

ліхтарів з парковки Оґі побачив на її віях бусинки сліз. — Отаке я

базікало.

— Не треба вибачатися, якщо саме це ти зараз робиш.

Черга вже завернула за перший закрут і повернулася до того місця, де

стояв Оґі. А дівчина таки мала рацію. Він побачив, як багато людей

витріщаються на сплячу в рюкзачку дитину.

— Ну, так воно й є, гаразд. Я самотня, незаміжня мати, яка не має роботи.

Я хочу вибачатися перед кожним — за геть усе.

Вона відвернулась і подивилася на повішений понад рядом дверей банер. На

ньому було написано: 1000 робчих місць Гарантовано! А нижче: «Ми

підтримуємо мешканців нашого міста!» — МЕР РАЛЬФ КІНСЛЕР.

— Інколи мені кортить вибачитися за «Коламбін»[4], за одинадцяте вересня

2001, за те, що Беррі Бондс[5] приймав стероїди. — Вона видала

напівістеричний смішок. — Інколи мені навіть кортить вибачитися за вибух

космічного човника[6], хоча, коли те трапилося, я ще тільки вчилась

ходити.

— Не журися, — сказав їй Оґі, — з тобою все буде добре. — То були просто

стандартні слова, які промовляються в таких випадках.

— Мені хотілося б, аби було не так сиро, от і все. Я її укутала на той

випадок, якщо стане сильно холодно, а зараз сиро… — Вона похитала

головою. — Та ми впораємося, авжеж, хіба не так, Патті? — вона подарувала

Оґі безпорадну посмішку. — Аби тільки не почався дощ.

Дощ не почався, але сирість посилювалася, аж врешті-решт вони побачили, як у світлі дугових натрієвих ліхтарів зависли крихітні крапельки. У

якийсь момент Оґі зрозумів, що Дженіс Крей заснула стоячи. Вона

перехнябилася на одне стегно, плечі в неї поникли, волосся вологими

крилами висіло по боках обличчя, а підборіддя майже вперлося в груднину.

Він поглянув собі на годинник і побачив, що вже за чверть третя.

Через десять хвилин прокинулась і почала плакати Патті Крей. Її мати («її

мама-сама-дитя» — подумав Оґі) стрепенулася, якось по-конячому пирхнула, підвела голову і спробувала витягти доньку з рюкзачка. Дитина спершу не

виходила, у неї застрягли ноги. Долучився Оґі, тримаючи краї стропів.

Коли Патті, тепер уже волаючи, вигулькнула, він побачив, що по всій її

крихітній рожевій курточці й шапочці того ж кольору блищать краплі води.

— Вона зголодніла, — промовила Дженіс. — Я можу дати їй грудь, але дитина

до того ж ще й мокра. Я відчуваю це просто крізь її штанці. Господи, я не

можу її перевдягати на такому… тільки поглянь, як туманом береться!

Оґі зачудувався, що ж то за таке кумедне божество налаштувало все так, щоб він опинився наступним за нею в цій черзі. Також він чудувався, як

збіса ця жінка збирається пробиватись надалі крізь решту свого життя —

всього життя, а не лише наступних вісімнадцяти чи скількох там років, поки вона нестиме відповідальність за дитину. Вийти в таку ніч без нічого

іншого, крім торбочки пелюшок! Виявитися такою безпорадною!

Він був поклав свій спальний мішок біля сумки з пелюшками Патті. Тепер

він присів навпочіпки, потягнув зав’язки, розкатав мішок і розстебнув на

ньому зіпер.

— Пірнай сюди. Грійся, і її зігрій. А я подам потім причандали, які тобі

потрібні.

Тримаючи на руках розборсану, дитину, яка плакала, вона витріщилася на

нього.

— Ти жонатий, Оґі?

— Розлучений.

— Діти?

Він похитав головою.

— Чому ти такий ласкавий до нас?

— Тому що ми тут, — відповів він, знизуючи плечима.

Вона затримала на ньому погляд трохи довше, зважуючи, а потім передала

йому немовля. Оґі тримав дитину на простягнутих руках, причарований

червоним, розлюченим личком, краплиною сопельки на крихітному кирпатому

носі, ніжками у фланелевих повзунках, що «накручували велосипедні

педалі». Дженіс змійкою сковзнула у спальник, а потім підняла руки:

— Подай її, будь ласка, мені.

Оґі віддав дитину, і жінка зарилася в глиб спального мішка. Збоку, там, де черга робила перший поворот назад, на них задивилися двоє молодиків.

— Пильнуйте власні справи, хлопці, — промовив Оґі, і вони відвели

погляди.

— Ти не подаси мені переміну? — попрохала Дженіс. — Перш ніж годувати, мені треба її перевдягти.

Він присів, впершись одним коліном у мокрий асфальт, і розстебнув зіпер

на стьобаній сумочці. На мить він здивувався, побачивши там замість

памперсів ганчір’яні підгузки, а потім зрозумів. Ганчір’яні можна

використовувати знову і знову. Можливо, ця жінка не така вже й конче

безпорадна.

— Я тут бачу ще пляшечку «Бейбі меджик»[7]. Тобі вона треба?

Зсередини спального мішка, звідки тепер стирчало тільки пасмо її

рудуватого волосся, долинуло:

— Так, будь ласка.

Він подав їй пелюшки і лосьйон. Спальник почав смикатися й спучуватися.

Спершу плач подужчав. Трохи знизу, від одного із закрутів їхньої черги, хтось загублений у гуснучому тумані промовив:

— Ти що там,