Джерело - Ден Браун
Ленґдона дещо знервувало, що машина Едмонда, як видається, переживає почуття провини. Він краєм ока глянув на накрите тіло товариша й побачив, що до нього йде Амбра Відаль. Фонсека не звернув на неї уваги: він і далі дивився просто на Ленґдона.
— Цей комп’ютер, — сказав він, — чи не назвав він вам ім’я того офіцера?
Ленґдон кивнув:
— Це адмірал Луїс Авіла.
Щойно він вимовив це ім’я, як Амбра різко зупинилася й подивилася на професора повними жаху очима. Фонсека помітив це — й одразу підійшов до директорки музею.
— Сеньйорито Відаль! Вам знайоме це ім’я?
Амбра наче не мала сил відповісти. Опустила очі й подивилася вниз, ніби щойно побачила привида.
— Сеньйорито Відаль, — повторив Фонсека. — Адмірал Луїс Авіла — вам знайоме це ім’я?
Ошелешений вираз обличчя Амбри не залишав сумнівів: вона знає, хто це. Пауза, кілька змахів вій — і її темні очі проясніли: жінка немовби виходила з трансу.
— Ні… Я не знаю цього імені… — прошепотіла вона, глянувши спочатку на Ленґдона, а потім на гвардійця. — Я… я просто глибоко шокована, що вбивця виявився офіцером іспанського флоту.
Ленґдон відчував: вона бреше — і не розумів, чому жінка намагається приховати це й придумати пояснення своїй реакції. «Я ж бачив: вона впізнала це ім’я!»
— Хто складав список запрошених?! — суворо запитав Фонсека, роблячи ще один крок у бік Амбри. — Хто додав його туди?
Губи Амбри тремтіли.
— Я… я не знаю…
Запитання перервала какофонія мобільних рингтонів під куполом. Схоже, Вінстон знайшов спосіб повернути мережу — і тепер у Фонсеки в кишені теж дзвонив телефон. Гвардієць дістав його, подивився, від кого дзвінок, набрав повні груди повітря й відповів.
— Ambra Vidal está a salvo[34], — промовив він у слухавку.
Ленґдон подивився на жінку, яка не тямила себе від шоку. Вона теж дивилася на нього. Їхні пильні погляди зустрілися. Дивлячись у вічі Амбрі, Ленґдон почув у пристрої шепіт Вінстона:
— Професоре, Амбра Відаль чудово знає, як Луїс Авіла опинився серед запрошених: вона сама його туди внесла.
Ленґдон не одразу усвідомив те, що почув:
«Амбра Відаль сама внесла вбивцю в список?
І тепер заперечує це?»
Не встиг Ленґдон повністю усвідомити це, як Фонсека простягнув слухавку Амбрі.
— Don Julián quiere hablar con usted[35], — сказав він.
Амбра майже сахнулася від телефона.
— Скажіть йому, що зі мною все гаразд, — відповіла вона. — Я йому незабаром передзвоню.
Гвардієць подивився на жінку, ніби не вірячи своїм очам. Він прикрив рукою телефон і прошепотів до Амбри:
— Su alteza Don Julián, el príncipe, ha pedido…[36]
Амбра відповіла різко:
— Принц чи не принц, але, якщо він хоче стати моїм чоловіком, то має навчитися почекати, коли мені потрібно. Щойно на моїх очах убили людину, мені потрібен час, аби заспокоїтися! Скажіть, що я скоро з ним зв’яжуся!
Фонсека пильно подивився на жінку — і в його очах була майже зневага. Відтак він відійшов і продовжив розмову з принцом.
Для Ленґдона ця химерна розмова стала розгадкою невеликої таємниці. «То Амбра Відаль — наречена іспанського принца Хуліана?» Тепер присутність Guardia Real і ставлення гвардійців до неї були зрозумілі — хоча це й не пояснювало, чому Амбра не захотіла поговорити з нареченим. «Принц, мабуть, страшенно злякався за неї, коли побачив це по телевізору!»
І майже миттєво Ленґдонові сяйнула ще одна, більш серйозна думка:
«Боже мій… Амбра Відаль пов’язана з королівським палацом у Мадриді!»
Цей несподіваний збіг примусив його здригнутися: професор згадав повідомлення, яке давав йому послухати Едмонд, і погрозливий голос єпископа Вальдеспіно.
Розділ 24
За приблизно двісті метрів від королівського палацу, в соборі Альмудена, єпископ Вальдеспіно затамував подих. Він і досі сидів у ризах в кабінеті перед ноутбуком: погляд його був прикутий до трансляції з Більбао.
«Це буде серйозна новина».
Як бачив єпископ, усесвітні мас-медіа вже шаленіли. Останні новини були пересипані коментарями провідних науковців і представників духовенства щодо презентації Кірша; кожен висував свою гіпотезу, хто і чому вбив дослідника. Усі сходилися на тому, що, вочевидь, комусь було надзвичайно важливо зробити так, аби відкриття Кірша ніколи не побачило світу.
Після довгих роздумів Вальдеспіно взяв мобільний телефон…
Рабі Кьовеш відповів після першого ж гудка.
— Який жах! — вигукнув рабин. — Я дивився по телевізору!.. Нам треба просто зараз піти до представників влади й розповісти те, що нам відомо!
— Рабі, — зважено відказав Вальдеспіно, — я згоден: це жахливий поворот подій. Але перш ніж діяти, нам треба подумати.
— Немає про що й думати! — кричав Кьовеш. — З усього видно: хтось ні перед чим не зупиниться, аби лише приховати відкриття Кірша, — і за цим стоять убивці! Я не сумніваюся, що Саєда вбили теж вони. Вони, напевне, знають про нас — і далі за нас і візьмуться! Наш із вами моральний обов’язок — піти й розповісти про те, що нам показав Кірш.
— Моральний обов’язок? — перепитав Вальдеспіно. — Схоже, ви радше хочете оприлюднити цю інформацію, щоб ні в кого не було мотивів змушувати вас чи мене замовкнути.
— Звичайно, наша безпека важлива, — відказав рабі, — але ж ми маємо й моральний обов’язок перед світом. Я розумію, що це відкриття похитне певні основи релігійної віри, але за своє довге життя я зрозумів: віра не гине, навіть перед лицем великих труднощів і бід. Я переконаний: віра і це переживе — навіть якщо ми розповімо про відкриття Кірша.
— Я чую вас, друже, — врешті мовив єпископ якомога спокійніше. — Чую рішучість у вашому голосі, поважаю вашу думку. Хочу, щоб ви знали: я готовий до обговорення, навіть до того, щоб мої переконання змінились. Проте, благаю вас, якщо ми вже розповімо про це світові — то зробімо це разом. При світлі дня. Поважно. А не похапцем, не у відчаї після цього жахливого вбивства. Заплануємо, підготуємося, правильно оформимо новину…
Кьовеш нічого не відповів, але Вальдеспіно чув його дихання.
— Рабі, — продовжив єпископ, — зараз найбільше важить наша особиста безпека. Ми маємо справу з убивцями, і якщо ви опинитеся занадто на видноті — наприклад, кудись звернетеся, підете на телебачення, — то можете погано скінчити. Я особливо боюся за вас: я в безпеці на території палацового комплексу, а ви… сам-один у Будапешті! Очевидно, відкриття Кірша — це питання життя і смерті. Будь ласка, дозвольте мені організувати захист для вас, Єгудо!
Кьовеш відповів не одразу.
— З Мадрида? Як же
