Цифрова Фортеця - Ден Браун

— І тоді ви взяли той перстень?

Клушар здивовано витріщився на Девіда.

— Що?! Це вам лейтенант так сказав? Що я забрав перстень? Бекер неспокійно завовтузився на стільці. Клушар вибухнув гнівною тирадою:

— Я так і знав, що він мене не слухає! Отак виникають та поширюються чутки! Я сказав йому, що японець віддав перстень — але не мені! Хіба ж я міг щось узяти в людини на порозі смерті! Господи милосердний! Та я навіть подумати про це не зміг би!

Бекер відчув, що насувається біда.

— Значить, персня у вас немає?

— Звісно, немає! Заради всього святого!

У Девіда занило в грудях.

— Тоді в кого ж він?

Клушар обурено вирячився на Бекера.

— У німця! Перстень забрав якийсь німець!

Бекеру здалося, що підлога під ним пішли обертом.

— Німець? Який німець?

— Та отой німець у парку! Я розповів про нього лейтенанту! Я відмовився від персня, але ота фашистська свиня його взяла!

Бекер відклав ручку й блокнот. Шарада скінчилася. Прийшла біда.

— Отже, перстень у німця?

— Аякже.

— А куди він пішов?

— Гадки не маю. Я побіг телефонувати в поліцію. А коли повернувся, його вже й слід прохолов.

— А ви знаєте, хто він?

— Якийсь турист.

— Ви впевнені?

— Усе моє життя — це туристи, — відрізав Клушар. — Я їх за кілометр бачу. Він прогулювався в парку зі своєю подругою.

Із кожною секундою розмови Бекер заплутувався все більше й більше.

— Подруга? Із тим німцем хтось був?

Клушар кивнув.

— Жінка-супутниця. Розкішна руда красуня. Господи, яка ж вона гарна!

— Жінка-супутниця? — ошелешено спитав Бекер. — Тобто... повія?

Клушар скорчив гримасу.

— Так, якщо вже вам так хочеться вжити цей вульгарний термін.

— Але ж... але ж лейтенант нічого не сказав про...

— Ясна річ, що не сказав! Як він міг сказати, коли я йому про це не сказав? — Клушар поблажливо махнув рукою, немов заздалегідь відмітаючи потенційні Девідові заперечення.

— Ці жінки — вони ж не злочинці. Це просто абсурд — ставитися до них як, скажімо, до крадіїв.

Бекер і досі перебував у шоковому стані середньої тяжкості.

— А ще хто там був?

— Більше нікого. Тільки ми троє. А ще страшенна спека.

— А ви впевнені, що та жінка — повія?

— На всі сто. Жодна жінка не піде з таким чоловіком, якщо їй добре не заплатити. Боже мій, який же він товстий! Як діжка! Крикливий, пузатий, огидний німець! — Клушар на мить скривився, необережно спершись на ушкоджену руку, але проігнорував біль і продовжив розповідь: — Той чоловік був справжнісінькою потворою — триста фунтів, не менше. Він тримався своїми лапами за ту бідолашну красуню, як обценьками, наче вона збиралася від нього втекти. Що й не дивно. Ні, ну правду кажу! Учепився в неї, як кліщ коростявий. Вихвалявся що увесь тиждень користуватиметься нею всього за триста доларів! Швидше він — з його вагою — мав померти від спеки, аніж отой бідолашний азіат.

Клушар замовк, щоб перевести дух, і Бекер скористався цією нагодою.

— А ви не чули, як його звуть?

Старий на мить замислився, а потім похитав головою.

— Та ні, не чув. Навіть гадки не маю. — Він знову скривився від болю й обережно відкинувся на подушки.

Девід зітхнув. Перстень випарувався просто в нього перед очима. Командир Стретмор навряд чи зрадіє цьому факту.

Клушар витер лоба. Вибух ентузіазму взяв своє. Раптом дідок став кволим.

Бекер спробував зайти з іншого боку.

— Мсьє Клушар, мені хотілося б отримати заяви від того німця та найнятої ним жінки. Чи ви, бува, не знаєте, де вони зупинилися?

Клушар заплющив очі. Сили швидко покидали його. Дихання старого стало уривчастим.

— Хоч що-небудь? — благав Бекер. — Може, ви пам’ятаєте ім’я тієї жінки із супроводу?

Але старий надовго замовк. Потім зблід і потер свою праву скроню.

— Ну... е... ні, не пам’ятаю. Здається, не пам’ятаю, — відповів він тремтячим голосом.

Бекер схилився над ним.

— З вами все гаразд?

Клушар злегка кивнув.

— Так, усе нормально... просто трохи... може, це від збудження... — І старий замовк.

— А ви гарненько подумайте, пане Клушар, — злегка підхльоснув його Девід. — Це дуже важливо.

Клушар скривився від болю.

— Не знаю... оту жінку... німець увесь час звав оту жінку... — Він знову заплющив очі й застогнав.

— Як її звали?

— Та ні, не можу пригадати, — відповів Клушар, швидко слабнучи.

— А ви пригадайте, — наполягав Бекер. — Украй важливо, щоб скарга консульства була якомога повнішою та детальнішою. Мені треба підтвердити вашу розповідь свідченнями інших очевидців. Будь-яка інформація, яка допоможе мені знайти їх, є надзвичайно...

Та Клушар не чув його. Він витирав лоба краєм простирадла.

— Перепрошую, можливо, завтра... — Схоже, його нудило.

— Мсьє Клушар, дуже важливо, щоб ви пригадали саме тепер. — Бекер збагнув, що говорить надто гучно. Люди на сусідніх ліжках і досі сиділи, з цікавістю слухаючи їхню розмову. Раптом розчинилися двері — до палати увійшла медсестра і швидко рушила до них.

— Скажіть хоч що-небудь, — наполегливо попрохав Бекер.

— Німець називав ту жінку...

Бекер стиха струснув Клушара, намагаючись привести його до тями. Очі старого на мить розплющилися й заблимали.

— Її ім’я...

«Не йди від мене, дідусю...»

— Роса... — вимовив Клушар і знову заплющив очі. Медсестра наближалася. І вираз її обличчя не обіцяв Бекеру нічого доброго.

— Роса? — посіпав Девід старого за рукав.

Старий застогнав.

— Він називав її... — ледь чутно промимрив старий.

Медсестра вже була за десять футів від них і щось сердито кричала Бекеру іспанською. Та він не чув її. Його очі сфокусувалися на блідих вустах старого. Він востаннє посіпав Клушара — і саме в цю мить на нього насунулася медсестра.

Ухопивши Бекера за плече, вона стягнула його зі стільця, та в цю мить Клушар розтулив вуста. Те єдине слово, що злетіло з них, було навіть не мовлене, воно було тихо видихнуте, як далекий чуттєвий спогад.

— Росинка...

Медсестра, залізною хваткою вчепившись у Бекера, потягла його геть.

«Росинка? — здивовано подумав він. — Що це, у біса, за ім’я таке