Безцінний - Зигмунт Мілошевський

Отож почав вести життя експоната, яким усі захоплювалися. Чи подобалося це йому? Мабуть, так, хоча на його місці я сумувала б за пригодами й паризькими балами, для яких Шопен спеціально створював свої полонези.

З’їмо що-небудь? Піца годиться. Мені без печериць, без морепродуктів і без ананаса.

12

Капітан Кліфтон Патридж народився й виховувався в родині військових, в армії провів усе своє професійне життя, але не належав до того типу солдатів, які вважають, що тільки чітка ієрархія і мундир гарантують право, порядок і безпеку, а цивільні — це барани, яких треба захищати від себе самих. Може, тому, що мав дружину-гіппі й анархістку, яка завжди ефективно лікувала перші прояви хвороби, описуючи її словами: «Закостенілий кий стирчить у мене з дупи! yessir! thankyousir!»

Незважаючи на це, капітан Патридж мав проблему з людьми із «цивільного контролю- армії». Президент є головнокомандувачем збройних сил, але після нього мають бути вже тільки генерали, що видають накази, чітка та зрозуміла військова ієрархія.

На жаль, що довше служив і що вище просувався по службі, то більше в його оточенні з’являлося цивільних, переконаних, що вони його начальники. Службовці НАТО, службовці Департаменту оборони, шефи ЦРУ, працівники Білого Дому, — а тепер на додачу чванливий і бундючний Державний департамент, який у Вашингтоні небезпідставно і злосливо називали Фоґґі Боттомом за назвою дільниці, де знаходилася його будівля. Туманне дно, справді, пасувало ідеально.

— Усе є в рапорті, — відповів на запитання держсекретаря, нахабного чинуші, якому у своїй ієрархії чинуш, що псують кров, Патридж присудив звання чотиризіркового нездари.

— Пане капітане. Ви розумієте, що ми повинні це мати. Ми. Не поляки, у жодному разі не німці і вже точно не якісь росіяни чи китайці, які б із цього зробили пилку і цією пилкою відпиляли б наші дбайливо плекані від часу проголошення Декларації Незалежності яйця.

— Пане державний секретарю. Я знаю лише, що ми цього не знайшли. Так само, як не знайшли жодного сховища, жодного легендарного скарбу чи картини. І прошу мені повірити, що ми зазирнули під кожен камінь, перетрусили кожну будівлю і кожен намет у цих, на щастя, невеликих горах, а пошуки у печерах коштували життя двом нашим.

— Знаю, читав рапорт. Не будьте занудою, капітане. Тільки скажіть мені, яка є вірогідність того, що це знайдуть наші улюблені союзники з Третього світу. Хоч нам і не вдалося.

Патридж подумав про Ґмітрука, про їхній останній вечір у кав’ярні на Калятівках. Про холодне пиво, чорну рукавичку на пропаленій під час геройських дій руці поляка, про його мрії про нове життя на пенсії. Чи може він йому зашкодити своєю відповіддю? У війську справи були прості, з нашого боку добрі союзники, з іншого — лихі вороги. У світі чотиризіркових нездар усі між собою були ворогами, за їхніми рішеннями не стояв тактичний аналіз, лише параноя, нахабство і боротьба за столи з червоного дерева.

Польський майор урятував шістдесят одну особу. Кожен, хто вдягає мундир, мріє про геройський учинок, але ніхто ніколи не отримує шанс втілити цю мрію. У найкращому випадку проводить життя на навчаннях, у найгіршому його посилають кудись мордувати якихось бідолах в ім’я навіть не вітчизни, а політичних та економічних інтересів. А Ґмітрук одержав свій шанс і використав його на сто відсотків.

Але Ґмітрук був далеко. А його власна вітчизна, міркував Патридж, сидить за столом і виблискує штучними зубами у фальшивій посмішці.

— Чи зможуть поляки це знайти? — повторив запитання, щоб виграти час. — Мені було б простіше відповісти, пане державний секретарю, якби хтось мене нарешті поінформував, що саме ми шукаємо. Не хочу бути уїдливим, але якби я знав це у Польщі, може, ми не мусили б повертатися з порожніми руками.

— Ви хочете бути поінформованим чи живим, капітане? Бо якби я вам сказав, що ми шукаємо, ви б не дожили до свого вечірнього пива. Це питання національної безпеки. А тепер прошу відповісти на запитання.

Патридж зрозумів, що тема відомої йому інформації — це глухий кут і немає сенсу рухатися далі.

— Мені не відомо, щоб вони щось шукали. Але якщо хтось узагалі має це знайти, то тільки вони. Їхня територія, їхня таємниця, їхній, за браком іншого слова, скарб. У них є мотивація, знання, непогано вишколені люди. Та, правду кажучи, уявлення не маю, як можна їм це заборонити чи принаймні їх розхолодити. Дамо їм кілька додаткових F-16? Скасуємо візи? Знову пообіцяємо якісь ракети?

— От цим ви, пане капітане, не заморочуйте свою військову голівку. Можете йти.

«Сам ти йди до своєї нори, щуряко», — подумав Патридж і залишив кабінет, не обтяжуючи себе поданням руки, а тим більше віддаванням честі.

13

Не думайте, що Юнак дожив до тридцять дев’ятого, як знуджений експонат. Тим часом поїхав на шість років до дрезденської Галереї старих майстрів, щоб перечекати там Першу світову війну. Чарторийські вислали туди найкращі зібрання, остерігаючись росіян. Утім, коли вибухнула Друга світова, маневру з Дрезденом з очевидних причин повторити було неможливо. Три картини запакували до цинкової скрині, нанесли літери ЛРР й відправили, як сто років тому, до Сеняви. Однак цього разу на Пані та Юнака не чекало вісім років інтимної темряви. Вже 15 вересня солдати Вермахту зайняли Сеняву й розпотрошили палац у пошуках скарбів. Золото забрали, картини покинули в руїнах, а відходячи, оздобили Пані відбитком військового черевика.

Наших героїв зібрала економка Чарторийських тільки для того, щоб негайно віддати їх німцям, які приїхали «зберігати» твори мистецтва. Були досконало підготовлені, до війни їхні історики проводили спеціальні дослідження, щоб вибрати найкращі твори. ЛРР, звісно ж, опинилися на початку списку. Уся трійця мала потрапити до нового музею фюрера в Лінці разом з іншими перлами світового мистецтва, викраденими й купленими по всій Європі. Юнак поїхав до Берліна.

І ось перша несподіванка: Юнак швидко повернувся до Кракова. Тільки вже до резиденції Ганса Франка, нового володаря Польщі, перейменованої на Генеральне губернаторство. Франк, лиходій і воєнний злочинець, вважався видатним поціновувачем мистецтва, досить зауважити, що свою штаб-квартиру він наказав розмістити у Королівському замку на Вавелі і що зібрав із крадених творів справді солідну колекцію.

Певна річ, Юнак не поїхав до Кракова сам, разом із ним були його товариші по щастю й нещастю Пані й Самарянин. Насправді ми не знаємо, як так сталося, що Ганс Поссе, мистецтвознавець музею в Лінці, віддав Франку, якого нацистська