Рембо - Девід Моррелл

Невідомо ще, скільки поранених? — запитав він у радиста.

Щойно повідомили. Один із них. Один із наших. Цивільний отримав кулю в колінну чашечку, а наш у голову.

О! — Тісл на мить закрив очі.

Санітар сказав, він може не дотягти до лікарні.

«Може», — похмуро подумав Тісл. Точно не доживе, якщо

врахувати, що вже три доби підряд усе складається далеко не на їхню користь. Помре по дорозі.

Я був із ним знайомий? Хоча ні. Зачекайте. Краще не треба мені цього говорити. Серед мертвих уже й так вистачає тих, кого я знав. Краще б зібрали цих п’яниць в одне місце, де вони більше нікого не зможуть підстрелити. У вантажівках сиділи останні з них?

Керн думає, що так, але він у цьому не впевнений.

Значить, у лісі може опинитися ціла сотня. Господи, краще б це відбулося між вами двома, тобою та хлопцем. Скільки ще людей загине, перш ніж усе це закінчиться?

Тіслу знову стало гірше, підкошувалися ноги, бракувало повітря, обличчя покрилося потом.

Може, вам краще піднятися сюди й лягти? — запитав радист. — Бо ви такий білий, що прямо світитеся.

Він слабко кивнув.

Тільки не кажіть цього при Керні. Передайте мені свою каву, добре? — Його руки тремтіли, коли він запивав дві таблетки, а тут саме повернувся Траутмен, який розмовляв із національними гвардійцями далі по дорозі. Він тільки глянув на Тісла та сказав:

Вам потрібно лягти в постіль.

Не раніше, ніж усе це скінчиться.

Ну, на це може піти більше часу, ніж ви думаєте. Це вам не Корея. Масована атака гарна, якщо вам протистоїть теж група військ — змішається один фланг, а ворог великий, його здалеку видно, і можна вчасно зміцнити цей фланг. Тут це неможливо, тому що ми воюємо проти однієї людини, та ще такої. Найменша неузгодженість де-небудь на одній лінії — і він прослизне зовсім непоміченим.

Негативного ви назвали дуже багато. А позитивне що- небудь можете повідомити?

Він сказав це надто різко, і коли Траутмен став йому відповідати, у його рівному голосі звучали якісь нові нотки:

Мені ще потрібно уточнити деякі деталі. Я поки не знаю, як ви керуєте поліцією свого містечка, але хотів би це знати, перш ніж що-небудь почну.

Тіслу потрібна була його допомога, і він поспішив загладити свій промах:

Вибачите. Не звертайте на мене уваги. Я через усе це сам не знаю, у якому світі перебуваю.

Він відчував: почали діяти таблетки. Він не знав, що в них, але вони, безсумнівно, діяли, тому що запаморочення минало. Хоча його не могло не турбувати те, що періоди запаморочення повторювалися все частіше та тривали все довше. Що ж до серця, то воно заспокоювалося, перебоїв не було.

Він узявся за борт вантажівки, щоб залізти в кузов, але не вистачило сил.

Ось. Візьміть мою руку, — сказав радист.

За допомогою радиста він заліз у вантажівку, але занадто швидко й мало не звалився від слабкості. Траутмен піднявся слідом за Тіслом із природною легкістю й зупинився, спостерігаючи за ним. Щось у недавніх словах Траутмена турбувало Тісла, але він не міг збагнути що.

Нарешті він згадав.

— Відкіля ви знаєте, що я був у Кореї?

Усе дуже просто. Перед тим як вилетіти сюди, я подзвонив у Вашингтон, і мені зачитали ваше досьє.

Тіслу це не сподобалося. Зовсім не сподобалося.

Я був змушений це зробити, — продовжував Траутмен. — І не сприймайте це як утручання у ваше особисте життя. Мені було необхідно зрозуміти, що ви за людина, — на той випадок, якщо ви самі винні в цій історії з Рембо, якщо зараз це насамперед помста з вашого боку. Таким чином, я міг би передбачати ускладнення, які ви можете спровокувати. Ви зв’язалися з Рембо, нічого про нього не знаючи, навіть його імені, це була одна з ваших помилок. Є правило, яке ми завжди повторюємо: ніколи не вступати в бій з ворогом, якщо не знаєш його так само добре, як себе.

Добре. Ви знаєте, що я був у Кореї, — ну і що далі?

Насамперед, це частково пояснює те, що вам удалося від нього сховатися.

Але тут і так усе ясно. Я ж розповідав вам, як усе було. Я біг швидше за нього, от і все.

У тому-то і вся справа, — Траутмен посміхнувся. — За ідеєю, ви не могли бігти швидше. Він молодший за вас, у кращій формі, до того ж краще навчений. — Він помовчав. — Мене цікавить наступне: Рембо знав, що ви воювали в Кореї?

Тісл знизав плечима.

Медаль пришпилена до стіни в мене в кабінеті. Він її бачив. Якщо йому це що-небудь сказало…

0, можете в цьому не сумніватися. Саме це й урятувало вам життя.

Ну, не знаю. Я просто втратив розум, коли він застрелив Шинглтона, і кинувся геть, як зляканий пацюк. — Йому полегшало через те, що він зізнався ось так, відкрито.

Звичайно, ви втратили розум і кинулися геть, — сказав Траутмен. — Ви давно не брали участі в подібних діях. На вашому місці хто б не втік? Але, розумієте, він від вас цього не чекав. Він професіонал і, природно, виходив з того, що людина, яка заслужила медаль, теж професіонал. — О, звичайно ж, не такого класу, як Рембо, до того ж утратила форму, але все-таки професіонал. Цим він і керувався у своїх вчинках. Ви коли-небудь бачили шахову партію між аматором і досліджували його всіма тестами, він така ж урівноважена людина, як ви або я.

Але я не зробив убивство своєю професією.

Звичайно. Ви миритеся із системою, яка дозволяє іншим робити це за вас. А коли вони повертаються з війни, ви не можете стерпіти запах смерті, що струмує від них.

Спочатку я не знав, що він був на війні.

Але ви бачили, що він поводиться ненормально, і не дуже-то намагалися з’ясувати чому. Він був волоцюгою, сказали ви. Ким він ще міг бути? Він добровільно віддав три роки війні, що, як вважалося, повинна допомогти його країні, і виніс із цієї війни єдине — мистецтво вбивати. Міг він знайти роботу, на якій були потрібні б ці навички?

На війну його ніхто не гнав, а потім він міг повернутися в гараж.

Він записався добровольцем тому, що думав — його так чи інакше призвуть, а добірні