Рембо - Девід Моррелл

Це плато коли-небудь скінчиться? — поскаржився вголос Шинглтон. — Ми пройшли вже кілька миль.

Миль, — відгукнувся Мітч. — Миль. Миль. Миль. — Він знову волочив ноги.

Незабаром він весь обм’як, і Уорд його смикнув. Раптом Уорд сам смикнувся й упав на спину. Під деревами пролунав тріск пострілу з гвинтівки. Уорд лежав на спині та сіпав ногами в передсмертній агонії. Відтіля, де лежав Тісл, йому було видно, що Уорд отримав кулю в середину грудей. Тісл здивувався, зрозумівши, що лежить на землі. Він не пам’ятав, як кинувся вниз — зовсім автоматично. І як пістолет вихопив, не пам’ятав.

Ісусе, тепер і Уорд мертвий. Він хотів підповзти до нього, але що з того? А як Мітч? Невже й він? Мітч нерухомо лежав у бруді, наче його теж підстрелили. Але ні, очі відкрилися. Раз у раз моргаючи, він дивився на дерево.

Ти бачив хлопця? — прошепотів Тісл, звертаючись до Шинглтона. — Ти бачив, відкіля він стріляв?

Ніякої відповіді. Шинглтон лежав, утиснувшись у землю, дивлячись прямо вперед. Його обличчя зблідло. Тісл труснув його.

Відповідай, коли я запитую. Отямся нарешті!

Шинглтон прийшов до тями. Він підніс кулак до обличчя

Тісла.

Забери від мене свої брудні лапи!

Я запитав, ти бачив його?

Я сказав ні.

Ти нічого не сказав!

Не сказав, — тупо повторив Мітч.

Обоє подивилися на нього.

Швидко, допоможи мені, — промовив Тісл, і вони потягли його до невеликої западини, оточеної кущами. Западина була повна дощової води, і Тісл повільно опустився в неї, грудьми й животом відчуваючи холод.

Його руки тремтіли, коли він перевіряв пістолет — переконався, що вода не залилася в дуло. Він знав, що потрібно робити зараз, йому було страшно, але вибору в нього не було. Він знав, що якщо буде думати про це надто довго, то нічого не зможе зробити.

Залишайся тут із Мітчем, — сказав він Шинглтону. У роті в нього пересохло від хвилювання. — Якщо хто-небудь вийде із цих кущів і не скаже відразу, хто це, стріляй.

Що ви маєте на увазі — залишитися тут? Куди…

Уперед. Якщо ми спробуємо бігти назад, по власних слідах, він просто піде за нами. Спробує закінчити все, не сходячи з місця.

Але його вчили до таких боїв.

Мене теж навчили в Кореї нічному патрулюванню. Це було двадцять років тому, але я ще не все забув.

Ми можемо почекати його тут. Він обов’язково прийде.

Так, підкрадеться та покінчить із нами. Так не можна. Ти ж сам щойно сказав, він навчений так воювати. Саме на це я розраховую. Він не чекає, що я піду до нього й буду грати за його правилами. Він думає, що я буду тікати, а не нападати.

Тоді я піду з вами.

Ні. Мітча не можна залишати одного. До того ж удвох ми наробимо надто багато шуму.

Він поповз у ліс.

«Та чого там, — думав Тісл, — Шинглтон усе одно не зрозуміє, чому він повинен зробити це сам». Не Шинглтон, а він був на чолі та припустився помилок, через які загинули Орвал, і Лестер, і наймолодший поліцейський, і Уорд, і Голт, і двоє у вертольоті, і всі інші. Відкіля ж знати Шинглтону, що він більше нікого не хоче підставляти замість себе? Цього разу будуть тільки він та хлопець і більше нікого — так, як на самому початку — і якщо буде помилка, відповідатиме тільки він.

Знову стемніло, але вже не через густі чорні хмари й дощ. Просто наступив вечір. Знову похолодало, уже по-нічному, але обличчя Тісла, який повз вперед, було вкрите потом.

Це був страх. Адреналін у крові. Йому жахливо хотілось повернути та прожогом кинутися назад, але він змусив себе повзти. Якщо він упустить свій шанс із хлопцем, то не тому, що боїться смерті. Ні, він її не боїться. Він завинив. Орвалу. Й іншим.

Потім, набагато пізніше, коли стало зовсім темно, а сил майже не залишалося, Тісл повернув назад і знову довго повз, усе так само уважно вдивляючись у кожну тінь, вслухаючись у кожен звук.

Він ледь не забув повідомити Шинглтону, що це він повертається. От було б смішно. Ризикувати, вистежуючи хлопця, і отримати кулю від свого.

Це я, — прошепотів він. — Це Тісл.

Йому ніхто не відповів.

«Я шепотів занадто тихо, і він мене не почув», — подумав Тісл.

Це я, — повторив він голосніше. — Це Тісл. — Йому знову ніхто не відповів, і він зрозумів: щось сталося.

Він описав півколо й наблизився до западини з іншого боку. Так, щось, безперечно, сталося. Шинглтона ніде не було, а Мітч лежав спиною до води, його горло було перерізане, кров ще ледь-ледь парувала на холоді. Шинглтон. Де Шинглтон? Можливо, він утомився чекати й теж рушив за хлопцем, залишивши Мітча, а хлопець з’явився тут і тихенько перерізав Мітчу горло. «Хлопець, — раптом зрозумів Тісл, — хлопець має бути дуже близько». Він пригнувся, швидко повертаючись, і ледве не закричав: «Шинглтоне, повернися, Шинглтоне!» Дивлячись у протилежні боки, вони вдвох могли б помітити хлопця, перш ніж той на них нападе. «Шинглтоне, — хотілося йому крикнути, — Шинглтоне!»

Замість того Шинглтон крикнув йому звідкись справа.

— Бережися, Уїле, він мене поклав! — Крик був обірваний пострілом із гвинтівки, і більше Тісл уже не міг витримати. У нього стався нервовий зрив, він побіг, не розбираючи дороги, щось на ходу викрикуючи. Тріщина в скелі — тільки про це він тепер і міг думати. Скеля, скеля.

РОЗДІЛ 14

Він вистрілив у Тісла, але світла було мало, а дерева стояли густо, до того ж Шинглтон схопився за гвинтівку, і куля пішла низом. Дуже дивно, що Шинглтон був ще живий. Він отримав кулю в голову. Йому не повинно було вистачити сил на те, щоб піднятися з землі та смикнути за гвинтівку. Стріляючи в нього вдруге, Рембо мимоволі відчув захоплення — тепер Шинглтон точно був мертвий.

Він відразу ж кинувся за Тіслом. Тісл точно направляється до тієї самої тріщини в скелі, і Рембо хотів його випередити. Але він біг не зовсім за слідами Тісла — той міг передумати й залягти де-небудь у засідці, — а паралельно.

Він його проморгав. Виринувши з лісу, Рембо опустився на коліна, вичікуючи — йому був помітний вхід в ущелину. Але тут він почув важке