Повзе змія - Андрій Анатолійович Кокотюха

І навіть приємна звістка не переважувала того ранку значущість неприємних, хоча за інших обставин стала б надзвичайно вагомою. На кермі «опеля», котрий належав зниклому Русланові Микитенку, знайдено серед інших чіткі відбитки пальців Степана Домовика. А за ручки передніх та задніх пасажирських дверцят останніми хапалися Ігор Рожнов, Євген Скляренко і Костянтин Дорофеєв — останньому пальці відкатали в лікарні.

— Ти де мобільник узяв?

— Це не мій!

— Брешеш, Рожнов, причому по-дурному брешеш, — допитувати його Калита взявся сам, бо відчував найслабшу ланку ланцюга. Як і прогнозував Черниченко, Домовик відмовлявся говорити зовсім, а Скляренко вимагав адвоката. Кожному з них уже можна було розповісти про результати дактилоскопічної експертизи, та поки що в жодному разі не зводити разом, навіть на хвилину. — Інші стверджують, що ти мобілку від самого початку тягав із собою.

— Початку чого?

— Всього. Ти трубку так залапав, на десять експертиз вистачить. Твоя?

— Хто?

— Мобілка — твоя?

— Ну… припустімо… Я ж не стріляв!

Цю фразу Калита почув, щойно затриманого Рожнова завели до нього в кабінет. І чув її періодично.

— Не стріляв, факт, — звично погодився з ним майор. — Ми про телефон говоримо. Твій?

— Мій, — буркнув під ніс Рожнов і опустив голову.

— Дивися на мене і не бубони. Ще раз: твоя мобілка?

— Моя.

— О, так краще. Так і запишемо: мобільний телефон «Нокіа» належить мені, тобто, тобі, Рожнову Ігореві Степановичу. Де ти, Ігоре Степановичу, його взяв? Знайшов чи купив?

— Чому знайшов? Не гриб же…

— Гриби любиш шукати? Грибник?

— Колись ходив… з бабою… До лісу…

— З бабусею, Юлією Гнатівною?

— Ви її знаєте?

— Знайомилися. Отже, купив чи знайшов?

— Купив… Розпродаж був, беушні мобілки за півціни продавали, я й повівся, придбав. Зручна річ, без неї… — Ріг затнувся.

— Що без неї? Ти ж договорюй, Ігоре Степановичу. Так що там у нас без мобілки?

— Не поважають… дівки не люблять…

— Серйозний аргумент. Так воно і є, Ігорьок, так і є. Значить, коли саме купив? Давно, не дуже, вчора, тиждень тому?

— Десь… — Ріг старанно наморщив лоба, — десь днів чотири тому.

— За скільки?

— П’ятдесят баксів, фігня.

— Бач, поперло тобі як, Ігоре Степановичу. Так і запишемо: мобільний телефон «Нокіа» я, тобто ти, придбав за п'ятдесят умовних одиниць…

— Нє, це я так про бакси сказав, тобто мені сказали, я еквівалент заплатив!

— Хай так, — погодився Калита, — за суму в гривнях, котра становить еквівалент п’ятдесяти доларам США за курсом Національного банку під час розпродажу… Де розпродаж був, магазин назвемо. Чого мовчиш, палицю ковтнув?

Рожнов знову вивчав лінолеум на підлозі.

— Чого мовчиш? Забув, де купував?

— Забув, — погодився Ріг.

— Нічого, тут допоможемо, пам’ять освіжимо. Зробимо запит, проведемо оперативну перевірочку й дуже швидко встановимо, де саме чотири дні тому відбувався розпродаж мобільних телефонів, котрі були у використанні. А якщо жодного розпродажу, тоді як, Ігоре Степановичу?

— Ви ж не перевіряли, — промовив Ріг, витримавши майже хвилинну паузу.

— Правильно, тобі нема куди квапитися. Ми згаємо час, але результат я тобі просто зараз скажу: не було ніде такого розпродажу, ні чотири дні тому, ні тиждень. Просто нам доведеться починати розмову спочатку, і вже іншим тоном. Бо я тобі офіційно доведу, Рожнов, що ти брешеш. Бо перед тим, як ми почнемо перевірку, ти підпишеш оцей протокол, — Калита помахав перед затриманим аркушем. — То як, Рожнов? Де ти взяв телефон?

— Купив…

— Знову за своє?

— Та ні… Я з рук купив, на базарі, у невідомого мені хлопця. Я його не знаю, а описати зможу, — Ріг запоспішав: — Старший за мене, морда коняча, брюнет, на зріст ми однакові, пальто чорне, простоволосий. Мабуть, наркот або алкаш… Або сам украв десь… Точно, украв і задешево зіпхнув мені, дурному!

— Чому ж збрехав про розпродаж? Для чого збрехав, Ігоре Степановичу?

— Ну… сам не знаю… — Ріг знову дивився собі під ноги.

— То я знаю, — Калита з гуркотом відсунув стілець, підвівся з-за столу, обійшов його, присів на його краєчок стільця, взяв правицею Рожнова за підборіддя, підняв голову. — Цей телефон ти вкрав у підприємця Руслана Микитенка. Знаєш такого?

— Не знаю! — відповідь вирвалася механічно, в очах Рожнова оперативних прочитав переляк. — То в нього хтось украв, а я кажу ж — купив, купив!

— Не хвилюйся. Все може бути, таке теж часто трапляється, згода, — Калита відпустив підборіддя. — Тоді як пояснити, що ти катався на машині незнайомого тобі чоловіка? Того самого Руслана Микитенка, котрий зник три дні тому? З дому він виїхав на машині, мав при собі мобілку, оцю саму, з якої ти дзвонив спочатку своєму знайомому Моніну, а потім — домовлявся з проститутками. Може, хочеш свій голос послухати?

— Яка м-машина…

— «Опель». Ось ця, — жестом фокусника Калита витяг із бокової кишені піджака фотокартку, тицьнув Рожнову. — Роздивився? — поклав фото на стіл, розгорнув тоненьку течку і взяв верхній папірець: — Читай. Висновки експертів: на внутрішній стороні ручки правих передніх дверцят автомобіля… ну, це пропускаємо, ага, ось — відбитки пальців співпадають із відбитком за номером «два», котрий належить