Твердиня - Максим Іванович Кідрук

— А мулат?

Сивочолий вигнув ліву брову і подумав, перш ніж відповісти:

— Не чіпай. Я потім вирішу.

— Добре, Джейсоне.

— Рушайте. — Чоловік підійшов до стрільців і по черзі потиснув кожному руку. Вони мовчали, хмурячись від того самого огидного передчуття, що хвилину тому облягло рудого.

— Босе, ви б пішли з нами… — Якби не хриплий голос, Род Холмґрен скидався б на малюка, котрий просить батька залишитися з ним у дитсадку.

— Не переймайся, Роде, я вас наздожену.

Усі знали, що це брехня. Вони йтимуть, замітаючи сліди, а в Пуерто розділяться: хтось попрямує до Ліми, дехто подасться до Болівії, решта спробують злиняти через Бразилію. Якщо Джейсон не вирушить зараз, він їх нізащо не знайде. Зауваживши скептичний вираз на обличчі стрільця, чоловік поспішив додати:

— Якщо не наздожену, то побачимось у Niutōua[192].

— Так! — Род зрадів, схопившися за запропоновану Джейсоном ідею. — Побачимось на острові!

Роджер Зорн і Боб Марґоліс допомагали вченим надягти на спину рюкзаки й коробки. Хтось спробував висловити незадоволення, але його миттю примусили заткнутись, гепнувши кулаком у зуби. Ґрему довірили нести чорний мішок із золотими виробами з підземелля.

За хвилину кавалькада витягнулась вервечкою в напрямку входу в підземелля. Род йшов першим, за ним тюпачили науковці (горблячись від незвичної ноші) й мулат, замикали колону Боб з Роджером.

Рудий затримався біля Джейсона. Х’юз-Колуман задумливо тер пальцями пов’язку на плечі. Секунд тридцять обоє мовчали, а тоді сивочолий озвався:

— Ти коли востаннє зв’язувався з Лімою?

— Вчора ввечері. 211-й Escuadrо́n Aе́reo три дні назад передислокували з Арекіпи в Пуерто-Мальдонадо. Я стримував їх, скільки міг, але більше вони не чекатимуть. Навіть якби ми засипали золотом усе командування 3-го авіаційного крила, 211-й раніше чи пізніше вирушить у сельву… Українець і японка здійняли забагато галасу.

— Що за 211-й? — насправді Джейсона це не цікавило, він лиш хотів потягнути час. Рудий лише здогадувався, а от Джейсон точно знав, що вони розмовляють востаннє.

— Два «Мі-35П» і щонайменше шестеро «Мі-25Д» у повній бойовій готовності.

— Зрозуміло… — безбарвно витиснув Х’юз-Коулман.

— Є ще дещо. — Рудоволосий невдоволено вигнув брови. — Ходять чутки, нібито до узбережжя Перу з Сан-Дієго вирушив американський авіаносець.

— Що?! — Цього разу зацікавленість була щирою.

— Може, неправда. А може, це через мулата. — Рудий кивнув услід колоні, вказуючи на Ґрема Келлі. — Інформатор повідомив, що твої співвітчизники самі захотіли втрутитись. Уряд Перу видав формальний запит про допомогу в операції, і ось — US Navy на всіх парах мчить сюди.

— Через мулата? Слати сюди цілий авіаносець? Маячня! Він лише прикриття… Щось пронюхали… — процідив Джейсон. Губи вималювали злорадну усмішку. — Дзуськи вам! — Він різко повернув підборіддя до співрозмовника: — Але що вони зможуть зробити зі своїм сраним авіаносцем? Звідси до узбережжя п’ять сотень кілометрів, між нами Анди… вони не дістануть мене, вони не зможуть сюди висадитись!

— Не знаю… Я переповів тобі все, що зміг довідатись. Ти просто мусиш усвідомити, що над Твердинею збираються недобрі хмари. Хай що ти там задумав, завершуй свої справи і вшивайся звідціля.

— Я встигну. — Посмішка згасла, Джейсон наче просів. Голова поникла, що надавало йому вигляду згорбленого старця. — Це не займе багато часу.

Рудий знов відчув укол під серцем. Якщо ця таємнича «справа» займе так мало часу, то чому не було зробити її давно і піти разом з усіма?

— Ти ж не будеш… — Рудоволосий нарешті відважився спитати напряму, але Х’юз-Коулман обірвав його.

— Прощавай, — не дивлячись у вічі, простягнув руку.

Рудий потиснув долоню.

— Удачі тобі, Джейсоне. — Він хотів додати «До зустрічі!», але вирішив не кривити серцем, ніякої зустрічі не буде, і підтюпцем побіг навздогін за кавалькадою.

Джейсон стояв і довго дивився їм услід. Потому підійшов до кромки горішньої тераси і спостерігав, як десятеро навантажених важенною ношею чоловіків виходять з Твердині й зникають у джунглях. Останнім йшов рудий. Перед тим, як пірнути в хащі він озирнувся і розрізнив на тлі неба силует Джейсона. Рудий здійняв руку і помахав. Х’юз-Коулман ніяк не відреагував.

Постоявши, Джейсон розвернувся і поплівся до ангару. Лишившись на самоті, чоловік остаточно розслабився. Зазвичай випнуте підборіддя впало на груди, руки безвольно обвисли вздовж тіла і майже не рухались при ходьбі. Пасма сивого волосся сповзли на лоба, частково ховаючи розмазану сірість очей.

Усередині було пусто, якщо не брати до уваги низки металевих шаф, відгороджених дротяною перегородкою у дальньому куті. Вгорі кожної шафки красувалась жовто-чорна, вицвіла від часу наклейка з малюнком черепа і написом «DANGER!!! Do not open without permission!». Спрощене зображення черепа виглядало смішним, а не зловісним.

Джейсон попрямував до шаф, на ходу дістаючи з кишені ключі. Розмірені кроки гучно відлунювались від циліндричного даху ангара. Звуки скапували на бетон, відбивались і знову летіли до стелі, створюючи ілюзію, нібито чоловік у ангарі не сам.

Підступивши до крайньої шафи, Джейсон Х’юз-Коулман відімкнув навісний замок і розчахнув дверцята. Всередині було чотири полиці доверху закладені сірими брикетами з підписами «С4 expolsive». Пластична вибухівка. Чоловік покрутив головою, шукаючи сумку чи пакет, що дозволить за один раз забрати більше вибухівки. Нічого підходящого не було, але неподалік від шаф він помітив порожнє відро для прибирання, що лежало на боку. Він підійшов, ногою поставив відро вертикально, нахилившись, прискіпливо обдивився дно і лиш тоді перетягнув його до відчиненої шафи. Наповнивши відро пластиковими брикетами, Джейсон забрав з верхньої полиці пучок дротів і п’ять цифрових детонаторів (усі, що були у шафі).

Ще більше горблячись, час від часу перекладаючи відро з однієї руки в другу, чоловік вибрався з ангара і попрямував до спуску в підземні галереї.

CLXXIX

7 вересня 2012 року, 08:17 (UTC – 5) 11°52’28” пд. ш. 77°24’46” зх. д. Тихий океан: 40 км до Ліми, 570 км до Паїтіті

Авіаносець CVN-70 «Карл Вінсон» військово-морських сил США (саме той, на який у 2011-му привезли труп Осами бін Ладена і з якого тіло лідера «Аль-Каїди» поховали у водах Аравійського моря) спинився в океані за сорок кілометрів від узбережжя Перу. Колосальна 330-метрова громадина водотоннажністю 97000 тонн застигла, анітрохи не гойдаючися, серед бірюзових, помережаних кучерявими баранцями