Твердиня - Максим Іванович Кідрук

— Посидь із нею тут. — Хлопець розвернувся, не відпускаючи автомат, навприсядки підібрався до північного краю тераси і зісковзнув униз — на шостий рівень.

Через дві хвилини Левко видряпався назад, тягнучи за собою мотузку, по якій лазив за бруґмансією.

— Треба тікати.

— А як же він? — Ґрем кивком показав на Віктора, який намагався власною сорочкою перев’язати плече Джейсона і спинити кровотечу.

Українець став на коліно і підняв АКМ. Три сухі постріли (американець здригнувся), і Віктор Шако, стогнучи, валиться у траву біля свого боса. Пілот спробував повзти, але скоро затих.

— Ніяк, — відрубав Левко.

Хлопці допомогли японці підвестись, і Левко повів їх через терасу до південного краю Паїтіті.

— Куди ти? — шарпнувся мулат.

— По північному боці ми не спустимось, не вистачить довжини мотузки.

— А там? — Ґрем показав на південь.

Левко згадав, як намагався втекти по південному схилу інший перуанець, котрого він спершу скинув на пристінок четвертого рівня під пальмовим гаєм, а потім застрелив на виступі третього біля піраміди.

— Там буде видно.

Трійця швидко перетнула відкритий простір (Левко схопив ще один АКМ) і укрилась за бараками. Потрібно було поквапитись: якщо стрільці повернуться і знайдуть тіло Віктора, Левку і К° стане непереливки.

За бараком українець віддав один автомат американцю і попросив:

— Допоможи, — потому присів і вперся рукою об землю, вигинаючи кулак так, щоби браслет з синьою мигалкою нависав над землею. — Пристав ствол сюди.

— Що?

Левко взяв АКМ за ствол і впер дульний отвір у браслет.

— Стріляй.

— Ти здурів! Тобі відірве кисть…

— Стріляй, кому кажу!

Ґрем зажмурився і натиснув на спусковий гачок. Г-гах! Розжарений ствол обпік руку, браслет рвонуло так, що він до крові порізав зап’ястя, але куля не зрикошетила, зарившись у м’яку землю, і найголовніше — лампочка погасла, а розламаний наручний передавач легко зісковзнув з руки.

— Тепер ти. — Левко поманив Сатомі.

Дівчина без нарікань погодилась.

Через хвилину всі троє позбавились браслетів з локаторами.

— Значить так, — заговорив Левко, — план такий: я тримаю мотузку, ви з Сатомі по черзі спускаєтесь на п’ятий рівень, довжини якраз вистачить, з п’ятого на четвертий є перехід, он там. — Хлопець показав східну частину південного схилу, де п’ятий та четвертий рівні сполучала рампа. — З четвертого на третій переходів нема, але можна перебратись, просто з’їхавши по схилу, він тут не настільки крутий, щоб зламати карки. Діставшись третього рівня, біжіть за підніжжя піраміди, із західного боку є місце, де можна злізти на другий, а далі аж до самої землі є похилі переходи.

— Ти певен? — Ґрем недовірливо покосився у провалля.

— Абсолютно. Я бачив це коли переслідував того перуанця, який… — «якого я вбив». — Неважливо. У нас немає часу на теревені. — Українець обкрутив мотузку навколо себе.

— А ти? — спитала Сатомі.

— Я спробую спуститись по стиках між стінами терас і східною гранню піраміди.

— Зможеш?

— Так. Почекаєте мене в кущах за ровом. Якщо не появлюсь протягом десяти хвилин, піднімайтесь і йдіть геть без мене… Я впораюсь, просто це займе трохи більше… — хлопець недоговорив. Його перервали відчайдушні й розлючені вигуки, що линули від того місця, де стояв «Колібрі».

— Сюди! Швидше! Вони вбили Віктора! Обережно, ті шмаркачі за бараками!

«Чорт. Рудий». Він геть забув про нього. І, судячи по вигуках, Роджер і Боб вийшли на терасу.

Наступної миті на очах у Левка стіна бараку почала розлітатись на шматки, і тільки потім він почув звуки пострілів: стрільці залягали біля спуску в підземелля і обстрілювали їх з М16.

— Пригніться!

Наказ був зайвим: Ґрем і Сатомі і без нього розпластались по землі.

Опинившись на траві, українець підтягнув АКМ до себе і випустив чергу у відповідь. Нехай не розслабляються.

Левко важко дихав. Двічі він намагався підвестись, але вогонь автоматичної гвинтівки клав його назад. Ідеї вичерпались, хлопець не знав, що тепер робити. Вони могли спробувати спуститись обабіч піраміди, але тоді стрільців ніхто не стримуватиме, вони розстріляють їх під час спуску, як він колись розстріляв вартового-перуанця. Лежати він також не міг. Левко був певен, що на спуску лишився лише один зі стрільців, інший зараз обходить їх з іншого боку бараків.

Ґрем підповз і вклався збоку від Левка. Американець тримав у руках АКМ.

— Спускай Сатомі і лізь униз по піраміді, — сказав він.

— Вони перестріляють нас, — заперечив українець.

— Лізь. Я їх стримаю.

— Ти?

— Я вмію вести вогонь, не переживай. Протримаю їх достатньо, щоб ви вбігли у хащі.

— Я не про те питав, янкі. — Левко докладав максимум зусиль, щоб не дивитись в очі мулату. Голос його кришився, наче пересохле печиво. — Як же ти? Що буде з тобою?

— Не думай про це. Бери дівчину і тікай.

— Ґреме… — Очі Левка розширились.

— Давай без сліз, ґрінґо. Я її не виведу, я не відшукаю човна, я навіть довбаної річки знайти не зможу.

Їх перервала нова стрімка черга зі сторони спуску до галерей. Ґрем загарчав і пальнув у відповідь.

— Я…

Українець поклав руку на плече мулата. Він не знав, що казати. Він не був розчулений, але безмірно здивований — так. Шокований навіть.

— Не гай часу, — гарикнув Ґрем. І тут-таки прикусив губу, на очі полізли сльози. — Я не зможу, Лео. Якщо спущусь я, то не зможу про неї подбати…

Сатомі чула їх. Але навіть якщо й розуміла, що говорить американець, то після смерті Семена ніяк на те не реагувала.

— Дякую, — прошепотів Левко. Мабуть, цього було недостатньо, але більше слів не знайшлося.

Торкнувшися Сатомі, він став відповзати до південної крайки тераси. Тримаючись під захистом бараків, Левко випростався, обмотав навколо плечей мотузку і скинув її у прірву.

— Лізь униз, — запропонував дівчині. — Тільки тримайся міцніше.

Японка перебувала в загальмованому трансі, але послухалась. Коли ноги зісковзнули з краю, хлопець додав:

— Як спустишся, не чекай мене. Зразу біжи на схід уздовж стіни до похилого спуску на четвертий рівень. Він отам, бачиш?

Спираючись ногами на стіну, дівчина посунула вниз. Через хвилину вона ступила на терасу п’ятого рівня і подивилась угору на Левка. Хлопець нахмурився і двічі підряд махнув рукою, показуючи на схід.

«Біжи, давай! Не затримуйся».

Постоявши секунд десять, японка