Твердиня - Максим Іванович Кідрук

Українець зіпхнув мотузку з тераси, закинув автомат за спину і газонув до піраміди. Допомагаючи собі руками й ногами, з’їхав униз по стику між південним муром Твердині та східною гранню великої піраміди. Його ступні торкнулись трави на п’ятому рівні у той момент, коли нагорі заджеркотіли постріли. Хлопець втиснув голову, злякавшися, що стріляють по ньому, але за мить схаменувся. Звуки пострілів линули з верхньої тераси; сухе потріскування високотехнологічних М16 розбавляло грубе торохтіння автомата Калашникова — Ґрем вліз у перестрілку з головорізами Джейсона. Притримуючися рукою за стіну, Левко попрямував до місця, де його чекала Сатомі.

Невдовзі українець і японка спустились на третій рівень і забігли за піраміду. А ще через хвилину, ігноруючи гілки, що батогами періщили по руках, грудях та обличчю, продирались крізь джунглі, прямуючи геть від Паїтіті…

CLXXVII

1 вересня 2012 року, 09:52 (UTC – 5) Хатина Тора Сандерса

…Тор заспішив на ґанок, розчувши шум човнового двигуна. Розкрив двері хатини і раптово усвідомив, що мотор затих. На піску біля причалу, задерши тупого носа, покоївся гумовий човен «BRIG B310». На плоскодонці розпласталось два нерухомих тіла.

«Мертвяки?» — від несподіванки Тор Сандерс відступив на крок, ударившись плечем об одвірок, проте заспокоївся, розсудивши, що мотор хтось вимкнув, а значить, пасажири моторки живі. Принаймні були живими секунду тому.

Загрібаючи замученими артритом ногами пісок, він наблизився до човна. Опустився на коліна і, перехилившись через гумовий борт, перевернув одного з пасажирів. Знадобилась хвилина, щоб Сандерс упізнав молодого мандрівника, який зупинявся у нього в хатині кілька тижнів тому.

«Лео… здається, українець, — подумав Тор, намацуючи пульс на шиї. — Той, кому маляр прислав листа зі Швеції».

Поруч із хлопцем лежала дівчина. Її ім’я норвежець пригадати не зміг, але пам’ятав, що вона з Японії. Біля голови японки валявся заляпаний кров’ю автомат АКМ, який розвіяв останні сумніви: парочка бачила те, що їм категорично не рекомендувалось до перегляду.

І хлопець, і дівчина були худі й замурзані, наче в’язні з концтабору. Потемнілу шкіру вкривали сотні слідів від комариних укусів.

Пульсуючої жилки Тор не відшукав, проте необхідність у цьому відпала сама по собі — від доторків зашкарублих пальців до зарослого підгорля українець очуняв.

— Ґрем… — прошепотів він, — там лишився Ґрем… ми повинні витягти янкі…

Чоловік мовчки дивився на змарніле, наче у хворого на рак на останній стадії, обличчя Левка. Він хотів сказати щось підбадьорливе, але губи заніміли. Не варто лукавити. Ніхто не буде нікого витягати. Ці двоє мають дякувати небесам, що їм дозволили спуститися вниз по Ріо-де-лас-П’єдрас живими.

Та чи дозволили?

Тор Сандерс нашорошено, немов ховрах, що помітив тінь шуліки на траві, озирнувся. Потім перевів погляд назад на хлопця і дівчину, напрочуд ясно відчувши, що відтепер щось зміниться. Ці двоє запустили вервечку подій, що більше їм не підвладна і яка розгортається далі сама по собі. Не підвладна, мабуть, нікому.

«Все зміниться», — подумав норвежець, відчуваючи, як наростає бажання поїхати в Норвегію і подивитись, як там справи. І чхати він хотів на довічне ув’язнення.

Японка лежала, не рухаючись. Сандерс провів долонею по її спині, переконавшись, що вона жива; про це свідчив шалений жар, що плинув від тіла. Дівчина палала в гарячці.

Старий перевірив, чи удосталь в баку палива, виштовхав гумовий човен назад у річку і повів його до Пуерто-Мальдонадо. Звідти спеціальним літаком Сатомі й Левка доправили до Ліми. Того ж дня — 1 вересня 2012-го — про знайд, що видерлись із джунглів, повідомили посольства України, Японії і Сполучених Штатів. Світова спільнота отримала підтвердження того, що Паїтіті існує…

Три ночі поспіль Тор Сандерс ночував одягнутий, сидячи на стільчику серед вітальні, стискаючи руками старезний дробовик, чекаючи, що з джунглів прийдуть ті, від кого втекли Левко і Сатомі.

Але ніхто не прийшов.

CLXXVIII

7 вересня 2012 року, 08:01 (UTC – 5) Паїтіті

— Що робити з твоїми записами? — роздивляючись нігті, спитав рудий.

— Сховаєш у джунглях. — Джейсон скидався на напівзогниле яблуко: щоки обвисли, погляд потьмянів, зморшки поглибшали і стали виразнішими, так наче вглибині накопився бруд. Обличчя нагадувало стару потріскану маску. — Закопай. Тільки ж подалі від Паїтіті. — Чоловік зітхнув. — Зафіксуй координати, а… е… як усе вляжеться, я повернусь за ними.

— Можна спробувати вивезти, — не піднімаючи очей, запропоновував червоноокий.

Х’юз-Коулман повільно похитав головою.

— Пізно… Без Віктора ми наче каліки на інвалідних візках. — Джейсон несподівано згадав Сьому. В очах спалахнули мутні вогники; в них не було ані волі до життя, ані тіні від звичної ексцентричності, лише злоба змішана з безмежним відчаєм. Вогні згасли швидше, ніж рудий устиг їх помітити. — Не хочу, щоб у когось із них у Пуерто-Мальдонадо знайшли папери, що викликатимуть запитання.

За кілька кроків від них, навпроти дверей котеджу, поверх яких прибили дві широкі дошки, згуртувались рештки тих, хто протягом останніх років населяв Паїтіті: троє стрільців (Боб, Род і Роджер), лікар Мелл Барр і п’ятеро вчених. Останні виглядали переляканими — кожен з них розумів, що в нинішній ситуації є непотрібним баластом. Ближче до вертолітної площадки лежала чимала купа наплічників, коробки з камінням, ящики із золотом та різне спорядження. Поруч з кучугурою речей зі зв’язаними за спиною руками стояв Ґрем Келлі.

Рудий знизав плечима:

— Як знаєш.

— Коли все заспокоїться, я повернусь по них.

Криваво-червоні очі підскочили і вп’ялись у пом’яте обличчя сивочолого. В ту мить рудий усвідомив, що бачить Джейсона востаннє. Неприємна млосна хвиля протнула його з голови до п’ят.

— Джейсоне…

— Йдіть. Вам уже час.

Стрільці переминались з ноги на ногу, спідлоба зиркаючи на боса. Ніхто не розумів мотивів його дій. Ситуація й без того кепська, а він вперто силкується зробити її ще гіршою.

— Джейсоне, це не останнє таке місце, — спробував рудий.

— Паїтіті було найбільшим. — Джейсон мимоволі здригнувся, усвідомивши, що став говорити про Твердиню в минулому часі.

— Так, воно найбільше, але не єдине, — повторив рудий, зробивши наголос на словах «не єдине» і обвівши рукою рештки зруйнованого табору. Все, що не могли забрати з собою, чоловіки потрощили.

Тепер уже Х’юз-Коулман знизав здоровим плечем, мовляв, тобі не зрозуміти. Раптово нахилившись, повернувши голову так, щоб його не чули вчені, він швидко заговорив:

— Розумників прибереш, щойно заховаєш аномальні зразки і золото. — Джейсон міг би перестріляти