Ідеальна незнайомка - Меган Міранда
У перші декілька днів я зупиняла дуже багатьох – усіх, хто вступав зі мною в зоровий контакт, і навіть тих, хто його уникав, – хотіла отримати якусь інформацію, перш ніж перейти до більш особистих контактів. Дуже багато студентів погоджувалися говорити лише за умови, що я не згадуватиму їхніх імен. Так багато, що я врешті-решт заплуталася в їхніх свідченнях.
Найбільше ми говорили про Бріджит, бо вона була останньою жертвою і студенти знали її краще. Усі її знайомі досі були емоційно виснажені, в стані шоку, вони лише повторювали: «Ми не знали, ми не знали». І хоч я очікувала такої реакції, вона мене вибивала з колії.
Єдине, що я чітко запам’ятала: як почервоніла шия мого шефа, його ледь чутні слова: «Боже, Ліє, що ти накоїла?».
Шум у вухах, коли все пішло шкереберть, коли мене викликали до його стерильного, порожнього кабінету, відлуння його погрози: «Наклеп. Обвинувачення. Суд. Арешт».
Я одразу здогадалася, що мене видав Ноа. Він застерігав раніше, і не тому, що хвилювався за мою репутацію. Я навіть уявила, як він після скандалу шепоче на вухо Лоґанові: «Вона його переслідувала, того викладача; не мала доказів, але таки підтасувала й перекрутила все проти нього».
Я була переконана на сто відсотків. Я досі переконана.
Я була сама, коли наступного ранку телефон збудив мене до школи. Небо було похмуре, у ринвах дзюрчала дощова вода.
Еммі не було, як і жодних ознак, що вона з’являлася, поки я спала.
Я понишпорила в шафках нашої спільної ванної кімнати. Її зубна щітка, дезодорант мережевої торгової марки, гребінець – усе лежало рядочком на пластиковій поличці. Еммі не планувала відлучатися надовго.
Я залишила їй біля гнома нову записку: «Еммі, зателефонуй мені, тільки-но повернешся додому». І додала номер свого телефону, якщо раптом вона його забула.
Я хотіла знову скористатися пожежним входом, аби уникнути зайвих запитань Мітча щодо розмови з представниками поліції, але після вчорашнього, мабуть, це було б занадто.
Через дощ у вестибюлі вже назбиралася юрба учнів. Зазвичай вони чекали перед головним входом або на стоянці й не заходили всередину, поки не пролунає дзвоник. Але сьогодні вони стояли групками по кутах, тихенько перемовлялися, тихіше, ніж зазвичай. Майже пошепки. І тут я зрозуміла чому.
За скляною перегородкою дирекції я побачила Кайла Донована, вчорашнього детектива. Він розмовляв із секретаркою.
Коли я проходила повз вікна, вона кивнула в мій бік. Ми зустрілися з Донованом очима, я зупинилася, відчуваючи на собі зацікавлені погляди учнів. Але ще гірше – я відчувала, що історія з нападом починає викристалізовуватися, і зрозуміла, що була її частиною.
– Панно Стівенс, – гукнув він, і я завмерла. Його голос луною прокотився в тиші, яка запанувала в вестибюлі. Він почав говорити, а тоді, здається, подумав, що тут не найкраще місце для цього. – Чи могли б ми з вами поговорити десь приватно?
– Може, у мене в класі? – запропонувала я.
Так наша розмова буде обмежена в часі. П’ятнадцять хвилин до першого дзвоника, після якого в коридорах гасатимуть учні. А я матиму привід піти. Я не знала, що йому відомо, що він уже встиг дізнатися. Але знала, як ці розслідування працюють, як він раптом може при тобі зателефонувати якомусь «старому приятелеві» в Бостоні, щоб «пробити» певне ім’я.
Він простягнув руку – мовляв, після вас. Наші кроки голосно лунали в коридорі. Я намагалася триматися спокійно й упевнено, дістаючи ключ до класу й устромляючи його в щілину замка.
Порожній класний кабінет завжди спершу здається непривітним – від нього віє затхлістю і прохолодою, поки не загоряється світло й учні не наповнюють його запахом цитрусового шампуню, цього підліткового одеколону. Я поклала свої торби на вчительський стіл під стіною й залишилася стояти біля нього. Донован озирнувся навколо – окрім, як за парту, сідати не було куди. Він опустився зверху на одну з них. Чудово. Я сперлася на стіл, роззула одну ногу й почухала ззаду іншу.
– Чим я можу вам допомогти, детективе? – запитала я, а серце вискакувало з грудей.
– Кайл, – виправив він.
– Кайл, – повторила я.
Кайл у моєму класі відрізнявся від учорашнього детектива Донована: світлий шрам на чолі біля лінії волосся, темно-карі очі й такого ж кольору волосся. Йому не завадило б поголитися. Можливо, вдома не ночував.
– Я хотів повідомити вам особисто, – почав він і міг не закінчувати.
Я подивилася на годинник. Минуло більше, ніж доба.
– Ви не висунули йому звинувачення, – сказала я.
– Недостатньо доказів, щоб тримати під вартою, – сказав він, і я відчула докір на свою адресу.
Я опустила ногу на підлогу.
– Та жінка – Бетані, – вона сказала, що то був він?
Детектив Донован скривився.
– Вона ще нічого не сказала. Поки її тримають у комі. Намагаються контролювати набряк. – Він торкнувся голови. У мене перед очима промайнула картинка з кров’ю на траві.
– Ой… А ви? – ледь чутно промовила я, змусивши його нахилитися вперед. – Ви впевнені, що це він?
Я знала, що потрібна вагома причина для тримання під вартою. Ефект несподіванки працює лише один раз. Тепер Девіс Кобб буде на сторожі. І обов’язково знищить сліди, якщо вони залишилися.
Кайл зістрибнув із парти, ступив на крок ближче і стишив голос.
– Ви знаєте, де його пральня?
Я захитала головою.
– За заправкою на вулиці Стейт, – сказав він, припускаючи, ніби я знаю всі місцеві закапелки, ніби ці назви щось мені говорять.
– Даруйте, я тут ще новенька.
– Ох! Це за один квартал від шосе, яке огинає озеро. У нас є декілька людей, вони стверджують, що його машина стояла там цілу ніч. Але є свідок, який каже, що Кобб був біля озера. Сварився з якоюсь жінкою.
– А того свідка недостатньо? – запитала я.
Детектив Донован перевів погляд на краєвид за вікном, розмитий струменями дощу.
– Дружина Кобба стверджує, що вони повернулися додому на її машині, цілу ніч були разом. До того ж було темно,
