Джерело - Ден Браун

«Це було багато років тому», — зрозумів Ленґдон.

Ленґдон знав, що Кірш уже давно бавиться створенням штучного інтелекту, час від часу з’являючись на обкладинках часописів і проголошуючи всілякі відкриття. Схоже, «Вінстон» — це найкраще на сьогодні дітище Кірша.

— Розумію, що все відбувається дуже швидко, — продовжив голос, — але містер Кірш попросив мене показати вам спіраль, біля якої ви зараз. Він казав, щоб ви ввійшли в цю спіраль і дійшли до її центру.

Ленґдон зазирнув у вузький прохід і відчув, що всі м’язи напружилися. «Це в Едмонда жарти такі?»

— Не могли б ви мені сказати, що там? Я не великий любитель замкнених просторів.

— Цікаво, я про вас цього не знав.

— Клаустрофобія — не з тих речей, які зазначають у резюме. — Ленґдон зловив себе на тому, що досі не може вповні усвідомити, що спілкується з машиною.

— Боятися не варто. Посередині спіралі доволі багато місця, а містер Кірш прохав мене показати вам власне центр. Але перед тим як увійти, Едмонд просив вас зняти аудіопристрій і покласти отут на підлогу.

Ленґдон подивився на високу споруду і завагався.

— Ви зі мною не підете?

— Виходить, що ні.

— Розумієте, все це дуже дивно, і я не зовсім…

— Професоре, з огляду на те, що Едмонд привіз вас сюди, прохання пройти всередину мистецького витвору є маленьким. Діти щодня це роблять — і лишаються живими.

Ленґдонові ще ніколи не дорікав комп’ютер (якщо цей голос справді належав комп’ютеру), проте це гостре зауваження зробило свою справу. Він зняв пристрій, обережно поклав на підлогу й став обличчям до проходу. Високі стіни утворювали вузький каньйон, який вигинався вбік і зникав у темряві.

— Знову як завжди… — зітхнув він, ні до кого особливо не звертаючись.

Тоді глибоко вдихнув і зайшов.

Повертаючи і повертаючи за годинниковою стрілкою, прохід вів Ленґдона дедалі глибше і тривав значно довше, ніж можна було очікувати: невдовзі професор згубив лік виткам. З кожним із них коридор вужчав, і широкі плечі Ленґдона вже майже торкалися стін. «Дихай, Роберте, дихай…» Похилі листи металу, здавалося, були готові ось-ось обвалитися й поховати чоловіка під тоннами сталі.

«Навіщо я це роблю?»

За мить до того, як Ленґдон вирішив розвернутися й піти назад, коридор закінчився, відкрившись у велике приміщення. Як і обіцяв Вінстон, воно дійсно виявилося більшим, ніж можна було очікувати. Ленґдон швидко вийшов з тунелю й видихнув; оглядаючи голу підлогу й високі металеві стіни, він знову замислився, чи не став об’єктом якогось вигадливого студентського жарту.

Десь зовні клацнув замок, і за високими стінами покотилася луна від швидких кроків. Хтось увійшов у галерею через ближчі двері, що їх помітив Ленґдон. Підійшов до спіралі й почав ходити в ній навколо Ленґдона, наближаючись із кожним витком. Він теж був у цій споруді.

Ленґдон відступив і розвернувся до входу, а кроки рухалися по колу, наближалися. Швидке стакато гучнішало, доки раптом із тунелю вийшов чоловік. Невисокий, худий, блідий, із пронизливим поглядом і кучмою неслухняного чорного волосся.

Ленґдон з кам’яним обличчям дивився на нього. За кілька секунд дозволив собі широко всміхнутися.

— Великий Едмонд Кірш завжди з’являється ефектно.

— Справити перше враження можна лише з першої спроби, — привітно відказав Кірш. — Я скучив за тобою, Роберте. Дякую, що прибув.

Чоловіки сердечно обійнялися. Ленґдон поплескав товариша по спині — і помітив, що Кірш схуд.

— Ти втратив вагу, — зауважив Ленґдон.

— Я став веганом, — відповів Кірш. — Це простіше, ніж спортсменом.

Ленґдон розсміявся:

— Як же гарно тебе зустріти! Як завжди, змушуєш мене почуватися занадто парадно вдягненим.

— Хто, я?! — Кірш подивився на свої вузькі чорні джинси, напрасовану футболку з V-подібним вирізом і куртку-бомбер з асиметричною «блискавкою». — Це от кутюр.

— І білі сланці теж от кутюр?

— Сланці?! Це Guineas від Сальваторе Ферраґамо.

— І, гадаю, коштують більше, ніж увесь мій костюм разом узятий.

Едмонд підійшов і роздивився ярличок на класичному фраку Ленґдона.

— Власне, — тепло усміхнувся він, — фрак доволі якісний. Ціна приблизно того самого порядку.

— Хотів би сказати тобі, Едмонде, що твій синтетичний друг Вінстон… вселяє тривогу.

Кірш радісно всміхнувся:

— Неймовірно, правда? Ти не повіриш, але я цього року створив справжній штучний інтелект — це квантовий стрибок. Я розробив кілька нових власних програм, які дозволяють машині розв’язувати завдання й саморегулюватися в цілковито новий спосіб. Над Вінстоном ще працюю, та він з кожним днем розвивається.

Ленґдон помітив: за останній рік навколо хлопчакуватих очей Едмонда залягли глибокі зморшки. Чоловік мав стомлений вигляд.

— Едмонде, скажеш, чому привів мене сюди?

— У Більбао? Чи в центр спіралі — витвору Річарда Серра?

— Почнімо зі спіралі, — мовив Ленґдон. — Ти ж бо знаєш, що в мене клаустрофобія.

— Так і є. Сьогодні ввечері я збираюся виводити людей за межі зони комфорту, — усміхнувся Кірш.

— Ти завжди цим славився.

— Крім того, — додав Кірш, — мені треба було поговорити з тобою, а при тому не хотілося, щоб хтось інший мене бачив до виступу.

— Бо рок-зірки ніколи не ходять між глядачів перед концертом?

— Саме так! — віджартувався Кірш. — Рок-зірки магічним чином виникають на сцені з хмари диму.

Угорі світло то яскравішало, то темнішало. Кірш відгорнув рукав і поглянув на годинник. Потім подивився на Ленґдона і раптово посерйознішав.

— Роберте, в нас обмаль часу. Сьогодні в мене подія надзвичайної ваги. Власне, важлива подія для всього людства.

Ленґдона сповнювало передчуття.

— Нещодавно я зробив наукове відкриття, — сказав Едмонд. — Це прорив, який матиме далекосяжні наслідки. Майже ніхто на світі не знає про це, а сьогодні — зовсім незадовго — я власною персоною звернуся до світу й оголошу, що я виявив.

— Навіть не знаю, що сказати, — мовив Ленґдон. — Звучить як щось дивовижне.

Едмонд перейшов на шепіт, незвично напружений:

— Перед тим як оприлюднити це, Роберте, мені потрібна твоя порада. — Він ненадовго замовк. — Боюся, від цього може залежати моє життя.

Розділ 9

Між двома людьми всередині спіралі запала тиша.

«Мені потрібна твоя порада… Боюся, від цього може залежати моє життя…»

Слова Едмонда важко зависли в повітрі, і Ленґдон помітив тривогу в очах товариша.

— Едмонде! Що відбувається? Що з тобою?

Світло знову моргнуло, але Едмонд не звернув на це уваги.

— Для мене цей рік був особливим, — почав він пошепки. — Я працював над великим проектом, який привів мене до революційного відкриття.

— Звучить чудово.

Кірш кивнув.

— Так і є, і я не можу дібрати слів, щоб описати,