Джерело - Ден Браун

«Визнаю свою помилку», — подумав Ленґдон. Едмонд Кірш, як він чув, викликав палку прихильність серед своїх працівників, і, схоже, Вінстон був одним із таких захоплених учнів.

— То як вам екскурсія? — змінив тему Вінстон.

— Дуже цікаво. Едмонд довів технологію дистанційної екскурсії до рівня, гідного найвищої похвали.

— Так, ця система багато років була його мрією, і Едмонд витрачав на її таємну розробку безліч грошей і часу.

— Правда? Технологія зовсім не здається складною. Маю визнати, спочатку я був налаштований скептично, але ви мене підкупили — бесіда вийшла надзвичайно цікава.

— Дякую вам за таку похвалу, хоча й сподіваюся, що не зруйную вашого враження, сказавши вам правду. Боюся, я не був з вами до кінця чесним.

— Перепрошую?

— По-перше, мене звати не Вінстон. Я — Арт.

Ленґдон засміявся.

— Екскурсовод у мистецькому музеї з іменем Арт? Я зовсім не ображаюся, що ви взяли псевдонім. Приємно познайомитися, Арте.

— Далі, коли ви мене питали, чому я не воджу вас особисто, я правильно відповів вам, що містер Кірш не хоче великих натовпів у музеї. Однак це була не вся правда. Є ще одна причина, з якої ми спілкуємося через пристрій, а не особисто. — Він ненадовго змовк. — Власне, я не здатний рухатися фізично.

— О… співчуваю… — Ленґдон уявив Арта в інвалідному візку в кол-центрі й пожалкував, що Артові стало соромно і він мав пояснювати цю ситуацію.

— Не варто мене жаліти. Запевняю вас, із ногами я мав би дуже химерний вигляд. Розумієте, я не такий, яким ви мене уявляєте.

Ленґдон сповільнив крок.

— Що це означає?

— Ім’я Арт — це скорочення слова artificial — «штучний», хоча містерові Кіршу дужче подобається слово «синтетичний». — Він на мить замовк. — Правда в тому, професоре, що весь вечір ви спілкувалися з синтетичним екскурсоводом. Таким собі комп’ютером.

Ленґдон невпевнено роззирнувся.

— Це якийсь жарт?

— Зовсім ні, професоре. Я говорю цілком серйозно. Едмонд Кірш витратив десять років і майже мільярд доларів у галузі синтетичного інтелекту, і сьогодні ввечері ви першим оцінили плід його праці. Усю вашу екскурсію провів синтетичний екскурсовод. Я — не людина.

Ленґдон якусь мить не міг цього сприйняти. Дикція і граматика Арта-Вінстона були ідеальні, і якщо не зважати на дещо незграбний сміх, він був одним із найкращих співрозмовників, з якими мав справу Ленґдон. Понад те, вони весь вечір обмінювалися думками й жартували на дуже багато тем, і екскурсовод був блискуче знайомий із їхніми тонкощами.

«За мною стежать, — тепер зрозумів Ленґдон, вишукуючи на стінах приховані відеокамери. У нього виникла підозра, що він теж мимоволі є учасником якогось “експериментально-мистецького” проекту, тонко зрежисованого театру абсурду. — Я в них як щур у лабіринті».

— Мені не дуже приємно це знати, — промовив Ленґдон, і його слова розкотилися луною в порожній галереї.

— Прийміть мої вибачення, — сказав Вінстон. — Вас можна зрозуміти. Я передчував, що вам важко буде прийняти цю новину. Гадаю, саме тому Едмонд попросив мене привести вас сюди, у відлюдне місце. Цю інформацію не можна відкривати іншим гостям.

Ленґдон уважно вдивлявся в темні кутки — чи немає там когось?

— Як ви, без сумніву, знаєте, — продовжив голос, моторошно спокійний: його зовсім не бентежили почуття Ленґдона, — людський мозок є бінарною системою: сигнал або йде через синапс, або не йде — так чи ні, як у комп’ютерних сигналах. Мозок має понад сто трильйонів перемикачів, що означає: створення мозку — питання не так технології, як масштабу.

Ленґдон майже не слухав. Він знову рушив до виходу: знак зі стрілкою показував у дальший кінець галереї.

— Професоре, я розумію, що людський тембр мого голосу важко сприйняти як машинний, однак синтезувати мовлення ще порівняно просто. Навіть електронна книжка за дев’яносто дев’ять доларів доволі пристойно відтворює людську мову. Едмонд інвестував у цю розробку мільярди.

Ленґдон зупинився.

— Якщо ви комп’ютер, то скажіть ось що. Яким був індекс Доу — Джонса 24 серпня 1974 року?

— Це була субота, — блискавично відповів голос. — Ринки не працювали.

Ленґдон відчув холодок поза шкірою. Він спеціально обрав таку дату. Одним із побічних ефектів ейдетичної пам’яті в нього було те, що дати закарбовувались у ній назавжди. Тієї суботи був день народження його друга, і Ленґдон досі пам’ятав вечірку в басейні. «Гелена Вулі була в синьому бікіні…»

— Однак, — одразу додав голос, — напередодні в п’ятницю, 23 серпня, індекс Доу — Джонса становив 686,80: відбулося падіння на 17,83 пункта зі втратою у 2,53 відсотка.

Ленґдонові відібрало мову.

— Я радо почекаю, — бадьоро мовив голос, — поки ви перевірите ці відомості за своїм смартфоном. Хоча й не можу не вказати вам на іронію цієї ситуації.

— Але… я не…

— Найскладніше завдання у створенні штучного інтелекту, — продовжив голос, і його легкий британський акцент тепер здавався особливо химерним, — не у швидкому доступі до відомостей, який насправді створити дуже просто, а в здатності помічати взаємозв’язок і переплетеність даних — те, в чому ви неперевершені, так? Взаємозв’язок ідей? Це одна з причин, чому містер Кірш хотів перевірити мої здатності саме на вас.

— Це випробування? — спитав Ленґдон. — Мене?

— Аж ніяк. — І знову цей сором’язливий смішок. — Це випробування мене. Чи можу я вас переконати, що я — людина.

— Тест Тьюрінга.

— Саме так.

Тест Тьюрінга, згадував Ленґдон, то було завдання, запропоноване спеціалістом із розшифрування кодів Аланом Тьюрінгом: зробити так, щоб поведінка машини не відрізнялася від поведінки людини. Власне, людина-експерт мала послухати розмову людини і машини й сказати, хто зі співрозмовників людина. Якщо це неможливо, то тест Тьюрінга вважається пройденим. Тест Тьюрінга був ідеально пройдений 2014 року в Лондонському королівському товаристві. Відтоді технології штучного інтелекту розвивалися з карколомною швидкістю.

— Сьогодні ввечері, — продовжив Арт, — жоден із наших гостей нічого не запідозрив. Усі чудово проводять час.

— Чекайте, тут усі розмовляють із комп’ютером?!

— Фактично, всі розмовляють зі мною. Я можу легко виконувати багато завдань одночасно. Ви чуєте мій голос, виставлений від початку, — той, якому надає перевагу Едмонд, — а решта чують інші голоси й інші мови. З огляду на те, що ви американець, науковець і чоловік, я обрав для вас чоловічий голос і британський акцент. Я гадав, що так ви почуватиметеся більш упевнено, ніж якби чули голос молодої жінки з тягучим акцентом південних штатів.

«Воно щойно назвало мене шовіністом?»

Ленґдон згадав запис, який кілька років тому циркулював у мережі: голові бюро часопису Time Майклові Шереру зателефонував робот із телемаркетингу — настільки