Джерело - Ден Браун

— Цього року він приймав парламент, — сказав Кірш, — і, отже, з ним я домовлявся про зустріч. Він запропонував, що з’явиться особисто, а я попросив його взяти з собою представників ісламу та юдаїзму.

Світло знову пригасло.

Кірш важко зітхнув, заговорив ще тихіше:

— Роберте, я хотів поговорити з тобою перед презентацією, тому що мені потрібна твоя порада. Мені потрібно знати, чи, на твою думку, єпископ Вальдеспіно небезпечний.

— Небезпечний? — перепитав Ленґдон. — Як саме?

— Я показав йому те, що загрожує його світові, і мені потрібно знати, чи загрожує мені від нього якась фізична небезпека.

Ленґдон одразу похитав головою.

— Ні, це неможливо. Не знаю, що саме ти йому сказав, однак Вальдеспіно — стовп іспанського католицизму, і його зв’язки з іспанською королівською родиною роблять його надзвичайно впливовим… але ж він священик, а не гангстер. Його влада — політична. Він може виголосити проповідь проти тебе, та мені надзвичайно важко повірити, що він міг би становити для тебе якусь фізичну загрозу.

Кірша ці слова не надто заспокоїли.

— Ти не бачив, як він дивився на мене, коли я залишав Монтсеррат.

— Ти перебував у святому місці — в бібліотеці монастиря — і сказав там єпископові, що вся система його віри — це обман! — вигукнув Ленґдон. — Невже ти чекав, що він за це чаю з тістечком піднесе?

— Ні, — погодився Едмонд, — але я не чекав і на погрозливе повідомлення голосової пошти після нашої зустрічі.

— Єпископ Вальдеспіно телефонував тобі?

Кірш сунув руку за пазуху куртки й витяг смартфон незвичних розмірів. Його великий бірюзовий чохол прикрашав орнамент із шестикутників, у якому Ленґдон упізнав відомий візерунок каталонського архітектора-модерніста Антоніо Ґауді.

— Сам послухай, — сказав Кірш, натиснув кілька кнопок і підніс телефон до вуха професора.

Почувся тріскучий голос літнього чоловіка — говорив він жорстко, серйозно й похмуро:

Пане Кірш, це єпископ Антоніо Вальдеспіно. Як ви знаєте, наша зустріч сьогодні вранці глибоко стурбувала мене, так само як і двох моїх колег. Прошу вас зателефонувати мені негайно для подальшого обговорення цих питань, і дозвольте попередити вас щодо небезпеки оприлюднення цієї інформації. Якщо ви не зателефонуєте, я порадив моїм колегам замислитися над превентивним оголошенням про ваше відкриття, щоб воно було подане в іншому світлі, дискредитоване — з тим, щоб упередити невимовну шкоду, якої воно може завдати світові… цього удару ви, певно, не передбачали. Чекаю на ваш дзвінок і дуже раджу не випробовувати мого терпіння.

Повідомлення скінчилося.

Ленґдон мав визнати, що його вразила агресія в мові Вальдеспіно, однак повідомлення викликало не острах, а скоріше цікавість: що ж усе-таки відкрив Едмонд?

— І що ж ти йому відповів?

— Нічого, — відповів Едмонд, повертаючи телефон у внутрішню кишеню. — Я подумав, що це порожні погрози. Був певен, що вони хочуть приховати цю інформацію, а не оголошувати її самостійно. Понад те, я розумів, що сьогоднішня вечірня презентація застане їх зненацька, тож не надто переймався якимись упереджувальними діями з їхнього боку. — Він трохи помовчав, дивлячись на Ленґдона. — Ну… не знаю, але в його голосі було щось таке… не можу з голови цього викинути.

— Ти хвилюєшся, що тобі щось загрожує тут? Сьогодні ввечері?

— Ні, ні, список запрошених ретельно складено, будівля надійно охороняється. Мене більше хвилює, що станеться, якщо я вийду на люди. — Раптово Едмонд пожалкував, що про це сказав. — Це якісь дурниці. Мандраж. Мені просто була потрібна твоя інтуїція.

Ленґдон дивився на свого товариша, і хвилювання в душі професора наростало. Едмонд був незвично блідий і схвильований.

— Інтуїція каже мені, що Вальдеспіно ніколи не становитиме для тебе фізичної небезпеки, хоч як ти його розлютив.

Світло невпинно продовжувало гаснути.

— Що ж, дякую, — Кірш поглянув на годинник. — Я маю йти. Чи можемо ми зустрітися згодом? Деякі аспекти мого відкриття я б хотів додатково з тобою обговорити.

— Звичайно.

— Чудово. Після презентації може початися хаос, тож нам треба буде десь сховатися від гармидеру й балачок.

Едмонд вийняв візитівку й почав щось писати на звороті.

— Після презентації бери таксі й дай оцю картку водієві. Кожен місцевий водій знатиме, куди везти.

Він вручив картку Ленґдонові.

Ленґдон очікував побачити на ній адресу місцевого готелю чи ресторану. Натомість там було щось схоже на шифр:

BIO-EC346

— Перепрошую, я маю оце показати таксистові?

— Так, він знатиме, куди їхати. Я скажу охороні, щоб чекали на тебе, і сам прибуду якомога швидше.

«Охороні?» Ленґдон спохмурнів, гадаючи, що BIO-EC346 — це, певне, кодова назва якогось місцевого таємного наукового клубу.

— Це до болю просто, мій друже, — підморгнув він. — А ти так точно розгадаєш. І, до речі, щоб це не стало для тебе несподіванкою — ти відіграєш певну роль у моїй сьогоднішній доповіді.

Ленґдон здивувався:

— Яку роль?

— Не хвилюйся. Робити нічого не потрібно.

Із тим Едмонд Кірш рушив до виходу зі спіралі.

— Мені швидко треба за сцену, а Вінстон проведе тебе.

Кірш зупинився у дверях і озирнувся.

— Побачимося після доповіді. І сподіваймося, що ти мав рацію щодо Вальдеспіно.

— Едмонде, не турбуйся. Зосередься на презентації. Духовні особи тобі нічим не загрожують, — запевнив його Ленґдон.

Кірша, здається, це не надто заспокоїло.

— Може, Роберте, коли ти почуєш, що я скажу, то зміниш думку.

Розділ 10

Престольний храм Римо-Католицької архідієцезії Мадрида — кафедральний собор Альмудена, потужна неокласицистична споруда — прилягає до королівського палацу. Собор побудований на місці давньої мечеті, і його назва походить від арабського слова аль-мудайна — цитадель.

За легендою, у 1083 році, коли Альфонсо VI відвоював Мадрид у маврів, він загорівся бажанням віднайти дорогоцінну ікону Святої Діви, яку заради збереження сховали в мурах цитаделі. Не в силі знайти сховану Діву, Альфонсо почав пристрасно молитися, доки від мурів твердині відпав шматок — і відкрилась ікона. Перед нею навіть горіли свічки — ті самі, які були запалено перед тим, як багато століть тому ікону замурували.

Сьогодні Альмуденська Богоматір є покровителькою Мадрида, і тисячі прочан і туристів ідуть до собору Альмудена, щоб уклонитися цьому образу. Надзвичайне розташування церкви — спільний двір із королівським палацом: той, хто прийшов до храму, має шанс побачити, як король заходить чи виходить.

Цього вечора коридором собору бігав молодий паламар — і причина його паніки була неабияка.

«Де єпископ Вальдеспіно?!

Уже має починатися служба!»

Не одне десятиліття єпископ Антоніо Вальдеспіно був головним священиком і настоятелем собору. Давній друг і духівник короля,