Джерело - Ден Браун

— Я розумію: нам потрібно зробити публічну заяву, — сказав Вальдеспіно, — але, на жаль, не можу уявити, як подати таке без загрози. — Він важко зітхнув. — Також проблема полягає в тому, що ми дали обіцянку панові Кіршу зберігати його таємницю.

— Правда, — відгукнувся аль-Фадл. — Мене теж турбує ця обіцянка, однак нам потрібно обирати менше зло і діяти заради більшого добра. Під ударом ми всі: мусульмани, юдеї, християни, індуїсти — усі релігії; і, зважаючи, що віра кожного з нас дає людині засадничу істину, яку намагається підірвати пан Кірш, ми зобов’язані подати цей матеріал так, щоб не стривожити наших громад.

— Боюся, такого розумного способу не існує, — мовив Вальдеспіно. — Якщо ми розглядаємо можливість публічно розповісти про заяву Кірша, то єдиний життєздатний спосіб у такому разі — посіяти сумнів у його відкритті, дискредитувати його до того, як він проголосить те, що зібрався.

— Едмонд Кірш? — відгукнувся аль-Фадл. — Блискучий науковець, який ніколи не помилявся? Хіба ми всі разом не були на зустрічі з ним? Його презентація дуже переконлива.

Вальдеспіно буркнув:

— Не більше, ніж заяви Ґалілея, Бруно чи Коперника свого часу. Релігії вже бували в такій ситуації. Просто наука знову стукає в наші двері.

— Але ж на значно глибшому рівні, ніж відкриття у фізиці чи астрономії! — вигукнув аль-Фадл. — Кірш ставить під сумнів самі основи — корінь того, у що ми віримо! Звичайно, можна пригадати історію, та не забувайте: попри всі старання вашого Ватикану, такі люди, як Ґалілей, зі своїми твердженнями зазвичай перемагали. І з Кіршем буде те саме. Цього не відвернути.

Запала похмура тиша.

— Мій погляд на ситуацію простий, — сказав Вальдеспіно. — Я був би радий, коли б Едмонд Кірш не робив цього відкриття. Боюся, ми не готові мати справу з його висновками. І, на моє глибоке переконання, краще, коли б ця інформація не побачила світу. — Він ненадовго замовк. — Водночас я вважаю, що все в нашому світі відбувається за Божим задумом. Може, нашими молитвами Бог звернеться до пана Кірша й переконає його не оприлюднювати свого відкриття.

Аль-Фадл пирхнув:

— Не думаю, що пан Кірш — така людина, яка здатна почути голос Божий.

— Може, й так, — сказав Вальдеспіно. — Однак чудеса відбуваються кожного дня.

Аль-Фадл палко заперечив:

— З усією повагою — але хіба що ви будете молитися, щоб Бог ударив Кірша блискавкою до того, як він проголосить…

— Панове! — втрутився Кьовеш, намагаючись розрядити напругу, що починала наростати. — Не гарячкуймо. Нам немає необхідності просто зараз домовлятися. Пан Кірш сказав, що свою презентацію влаштує через місяць. Чи не варто було б мені запропонувати, щоб ми зараз подумали над цією справою кожен окремо, а потім переговорили за кілька днів? Можливо, нам на думку спаде правильний план дій.

— Це мудро, — відповів Вальдеспіно.

— Тільки не чекаймо занадто довго, — додав аль-Фадл. — Зідзвонімося через два дні.

— Домовилися! — сказав Вальдеспіно. — На той час ми зможемо ухвалити правильне рішення.

Відтоді минуло два дні, і тепер настав вечір, на який планувалася телефонна нарада.

Рабі Кьовеш дедалі більше хвилювався, сидячи сам-один у своєму кабінеті в хазіко. Минуло майже десять хвилин після призначеного часу.

Нарешті задзвонив телефон — і Кьовеш схопив слухавку.

— Добрий вечір, рабі, — сказав єпископ Вальдеспіно; голос у нього був стурбований. — Вибачте за затримку. — Пауза. — Боюся, аллама аль-Фадл не зможе до нас приєднатися.

— Як? — здивувався Кьовеш. — Що з ним?

— Не знаю. Я цілий день йому телефоную, але аллама, здається… зник. Ніхто з його колег не знає, де він.

У Кьовеша поза шкірою пробіг холод.

— Це тривожний знак.

— Згоден. Будемо сподіватися, що з ним усе гаразд. На жаль, маю інші новини. — Єпископ замовк, після чого продовжив іще похмуріше: — Я щойно дізнався, що Едмонд Кірш улаштовує подію, на якій збирається поділитися зі світом своїм відкриттям… сьогодні ввечері.

— Сьогодні?! Він же казав, що зробить це через місяць! — спалахнув Кьовеш.

— Так, — відказав Вальдеспіно. — Він збрехав.

Розділ 6

Дружній голос Вінстона лунав в аудіопристрої Ленґдона:

— Просто перед вами — найбільша картина нашої колекції, хоча переважно гості не одразу її помічають.

Ленґдон подивився на другий бік атріуму, але побачив лише скляну стіну з краєвидом на лагуну.

— Перепрошую, мабуть, тут я належу до більшості. Не бачу картини.

— Ну, розташована вона в доволі незвичний спосіб, — весело відповів Вінстон. — Полотно не на стіні, а на підлозі.

«Міг би я здогадатися!» — подумав Ленґдон, подивився вниз і, йдучи вперед, побачив широке прямокутне полотно, натягнуте на каміння під ногами.

Велетенський витвір був виконаний одним кольором — являв собою монохромну темно-синю ділянку, — і глядачі стояли по периметру картини, дивлячись у неї, мов у ставок.

— Площа цієї картини — понад п’ятсот квадратних метрів, — прокоментував Вінстон.

Ленґдон зрозумів, що це в десять разів більше за його кембриджську квартиру.

— Витвір Іва Кляйна лагідно прозивають «Басейн».

Ленґдон мимоволі відзначив, що цей відтінок синього приваблює погляд, і його густота викликала відчуття, що можна пірнути просто в картину.

— Кляйн винайшов цей колір, — продовжив Вінстон. — Він зветься «міжнародний синій Кляйна», й автор стверджує, що глибина цього кольору відображує його власне утопічне світобачення — неземне і безмежне.

Ленґдон відчув: зараз Вінстон зачитує текст.

— Кляйн найбільш відомий своїми синіми картинами, а також скандальною фотографією «Стрибок у порожнечу», яка викликала значну паніку, коли її оприлюднили в 1960 році.

Ленґдон бачив «Стрибок у порожнечу» в Музеї сучасного мистецтва у Нью-Йорку. Фотографія справляла тривожне враження: на ній добре вдягнутий чоловік стрибав «ластівкою» з високої будівлі, під якою був лише асфальт. Насправді ж зображення становило майстерний монтаж, блискуче відретушований бритвою задовго до появи Photoshop.

— Крім того, — додав Вінстон, — Кляйн також склав музичну п’єсу «Монотон-Тиша», в якій симфонічний оркестр цілих двадцять хвилин грає один акорд у ре-мажорі.

— І люди це слухають?

— Тисячі. Й один акорд — це тільки перша частина. У другій частині оркестр сидить без руху, виконуючи «чисту тишу» протягом двадцяти хвилин.

— Ви жартуєте, так?

— Ні, говорю цілком серйозно. На захист цього твору: виступ був не настільки нудним, як може здатися; на сцені також були три оголені жінки, намащені синьою фарбою, які качалися по велетенських полотнах.

Хоча Ленґдон приділив кращу частину своєї кар’єри вивченню мистецтва, його турбувало те, що він так і не навчився до кінця цінувати авангардні досягнення культури. Принади сучасного мистецтва лишалися для нього загадкою.

— Не хочу виявляти неповагу, Вінстоне, але маю сказати вам: мені буває важко провести межу між