Мiстер Мерседес - Стівен Кінг
Ходжес мовить:
— Скажи їм, що ти поліція.
Джером опускає своє вікно й натискає кнопку. Не відбувається нічого. Він натискає її знову, цього разу тримаючи. Ходжесу напливає кошмарна думка: «Коли нарешті хтось відповість на Джеромів дзвінок, тим кимсь виявиться та жінка-робот, з пропозицією кількох десятків нових опцій».
Але тут виявляється справжня жива людина, хоча й не дружня.
— Задній заїзд замкнено.
— Поліція, — каже Джером. — Відкривайте ворота.
— Що вам потрібно?
— Я вам щойно сказав. Відкривайте ці чортові ворота. Справа нагальна.
Ворота починають від’їжджати на свої роликах, але замість того, щоб їхати далі, Джером знову натискає кнопку.
— Ви служба безпеки?
— Старший доглядач, — відповідає рипучий голос. — Якщо вам потрібна служба безпеки, ви мусите дзвонити до Відділу безпеки.
— Там нема нікого, — каже Ходжес Джерому. — Вони в залі, вся їхня зграя. Просто заїжджай.
Джером рушає вперед, хоча ворота ще не цілком відкрилися. Він обдирає оновлений лак на корпусі «мерседеса».
— Може, вони його вже схопили, — мовить він. — У них же є той його опис, тож може, вони його вже схопили.
— Не схопили, — каже Ходжес. — Він усередині.
— Звідки ви знаєте?
— Слухай.
Саму музику вони ще не можуть розібрати, але з так і відкритим водійським віконцем, вони чують гупання басових пасажів.
— Концерт іде. Якби хлопці Віндома загнуздали парубка з вибухівкою, вони припинили б його відразу й уже евакуювали людей з усієї будівлі.
— Як він зумів пробратися досередини? — питає Джером і б’є по керму. — Як?
Ходжес чує ляк у голосі хлопця. І все через нього. Все це через нього.
— Не маю уявлення. Вони ж мають його фото.
Попереду широка бетонна естакада, що веде вниз, до вантажного дебаркадера. Там на ящиках з-під звукових підсилювачів сидять і курять з півдесятка «ровді»[351], наразі в їхній роботі пауза. Видно відкриті двері, що ведуть до задньої частини аудиторії, і крізь них Ходжесу вже чутно музику, яка зростається довкола тих басових пасажів. Там також присутній і інший звук: тисячі верескливих голосів дівчат, і всі вони сидять в епіцентрі вибуху.
Як туди пробрався Хартсфілд більше не має значення, хіба що це могло б допомогти його відшукати, але яким чином, заради Бога, вони це гадають зробити в темній, заповненій тисячами людей аудиторії?
Коли Джером, уже з’їхавши з естакади, зупиняє машину, Холлі каже:
— Де Ніро зробив собі могавк. Тут могло бути так само.
— Про що це ви говорите? — питає Ходжес, виважуючи себе з заднього сидіння. З відкритих дверей зустріти їх виходить якийсь чоловік у хакі «Кархарті»[352].
— Роберт Де Ніро грав у «Таксисті» одного психа на ім’я Тревіс Бікл, — пояснює Холлі, поки вони втрьох поспішають до сторожа. — Коли він вирішив убити того політика, щоб дістатися ближче невпізнаним, він поголив собі голову. Тобто, не всю, крім середини, така зачіска й називається «могавк»[353]. Брейді Хартсфілд напевне цього не робив, так він мав би надто химерний вигляд.
Ходжес згадує залишки волосся у раковині ванної кімнати. Там було не яскравого кольору (і ймовірно, підфарбоване) волосся тієї мертвої жінки. Холлі може бути навіженою, але він гадає, що наразі вона права; Хартсфілд пройшов голомозим. Втім, Ходжес не вбачає, як навіть цього йому могло вистачити, тому що…
Старший доглядач підступає їм назустріч.
— У чому справа?
Ходжес дістає своє посвідчення і мельком його показує, знову притиснувши палець у стратегічному місці.
— Детектив Білл Ходжес. Як ваше ім’я, сер?
— Джеймі Ґеллісон.
Його очі перебігають з Джерома на Холлі.
— Я його напарниця, — каже Холлі.
— Я його стажер, — каже Джером.
Дивляться ровді. Декотрі поспішливо бичкують свої цигарки, в яких може матися дещо міцніше за простий тютюн. Крізь прочинені двері Ходжесу видно освітлену прозаїчними ліхтарями складську зону, завалену реквізитом і деталями полотняних декорацій.
— Містере Ґеллісон, у нас серйозна проблема, — каже Ходжес. — Мені треба, щоби ви викликали сюди Ларрі Віндома, і то негайно.
— Не робіть цього, Білле.
Навіть посеред зростаючого відчуття тривоги він усвідомлює, що оце вперше Холлі назвала його на ім’я.
Він її ігнорує.
— Сер, я хочу, щоб ви його викликали по своєму мобільному.
Ґеллісон мотає головою.
— Хлопці зі служби безпеки, коли вони на чергуванні, не носять мобільних телефонів, бо кожного разу, як у нас бувають отакі великі шоу — великі дитячі шоу, я маю на увазі, бо з дорослими все інакше — мережі блокуються. Хлопці зі служби безпеки носять…
Холлі смикає Ходжеса за рукав.
— Не робіть цього. Ви його сполохаєте, і він підірве. Я знаю, він так і зробить.
— Вона може мати рацію, — каже Джером, а тоді (мабуть, згадавши про свій стажерський статус) додає: — Сер.
Ґеллісон дивиться на них стривожено.
— Сполохати кого? Підірве що?
Ходжес продовжує вимагати від доглядача.
— Носять що? Вокі-токі? Радіотелефони?
— Радіо, атож. У них… — Він смикає себе за пипку вуха. — Ну, знаєте, такі штуки, схожі на ті, що в глухуватих. Як ото носять ФБР і секретні служби. Що тут відбувається? Скажіть мені, що мова не про бомбу. — І не вподобавши того, що він бачить на блідому, спливаючому потом обличчі Ходжеса. — Ісусе, невже?
Ходжес проходить повз нього до печеристої складської зони. Поза нагромадженням якогось верхотурного реквізиту, декораціями й пюпітрами там костюмерний і столярний цехи. Музика звучить гучніше, ніж будь-коли, і йому стає важко дихати. Біль пробирається вниз по його лівій руці, і в грудях вчувається тяжкість, але голова в нього ясна.
Брейді або поголився налисо, або підстригся коротко й пофарбував те, що залишилося. Він міг скористатися гримом, щоб затемнити собі шкіру, або вставити кольорові контактні лінзи, або одягти окуляри. Але навіть з усім цим він все одно залишався б самотнім чоловіком на концерті, повному юних дівчат. Після тих застережень, які Ходжес згодував Віндому, Хартсфілд все одно мусив викликати до себе увагу й підозру. А ще ж з ним вибухівка. Холлі та Джером про неї знають, але Ходжес знає більше. Там ще й сталеві кульки, і їх, можливо, до біса багато. Якщо його навіть не перехопили в дверях, яким чином Хартсфілд проніс все це досередини? Невже служба безпеки тут дійсно така нікудишня?
