Мiстер Мерседес - Стівен Кінг
Провідник з жовтою пов’язкою на руці щойно закінчив встановлювати на місце крісло-візок гарної дівчини з ногами-патичками й підходить допомогти Брейді, але Брейді помахом руки відсилає його геть. Провідник вищиряється й поплескує Брейді по плечі, проходячи повз нього, щоб допомогти комусь іншому. Брейді котиться вниз, у перший з двох секторів, призначених для інвалідів. Він паркується поряд з гарною дівчиною з ногами-патичками.
Вона, усміхнена, обертається до нього.
— Правда, це так хвилююче?
Брейді також відповідає їй посмішкою, сам при цім думаючи:
«Ти й наполовину собі не уявляєш, як це хвилююче, ти, калічна сучко».
— 30 —
Таня Робертсон дивиться на сцену та згадує перший концерт, на який вона колись пішла — то були «Темпси» — і як Боббі Вілсон поцілував її просто посеред «Моєї дівчини»[342]. Дуже романтично.
Пробуджує Таню від цих думок донька, яка смикає її за руку.
— Мамо, поглянь, он той інвалід. Отам, разом з іншими людьми в колясках, — показує Барбара ліворуч і на пару рядів нижче. Там стаціонарні крісла було прибрано, щоб створити простір для двох рядів крісел-візків.
— Я його бачу, Барб, але це не ввічливо — так роздивлятися.
— Я сподіваюся, він отримає велике задоволення.
Таня усміхається до дочки.
— Я в цьому впевнена, любонько.
— Можна нам узяти назад наші телефони? Нам вони потрібні на початок шоу.
Для фотографування, припускає Таня… тому що давненько вже вона не бувала на рок-концертах. Вона відкриває свою сумочку й роздає дівчаткам їхні цукеркових кольорів мобільники. На її подив, вони їх просто тримають. Наразі вони надто зайняті роздивлянням навкруги, щоб ще комусь дзвонити чи писати текстові повідомлення. Таня швиденько цілує в тім’я Барбару й відкидається на спинку крісла, занурюючись у минуле, згадуючи той поцілунок Боббі Вілсона. Не зовсім щоб найперший, але перший добрий.
Вона плекає надію, що, коли надійде час, Барбарі так само пощастить.
— 31 —
— Ох, мій щедрий лясни-Йсусе, — вигукує Холлі та б’є сподом долоні собі в лоба.
Вона закінчила з комп’ютером Брейді Номер Один — там нічого особливого — і перейшла до Номера Два.
Джером піднімає голову від Номера П’ять, який, схоже, присвячено винятково відеоіграм, здебільшого ґатунку «Грандіозного викрадання машин» та «Службового обов’язку»[343].
— Що?
— Та просто я раз у раз натикаюся на когось із ще більшою, ніж у мене, вавкою в голові, — каже вона. — Це мене надихає. Це жахливо, я це розумію, але ніяк цьому не можу запобігти.
Ходжес з кректанням підводиться зі сходів і підходить подивитися. Екран заповнений маленькими фотографіями. На перший погляд то невинні еротичні картинки, що не вельми відрізняються від тих, якими він зі своїми друзями захоплювався в «Адамі» або в «Пікантних ніжках» ще наприкінці п’ятдесятих[344]. Холлі збільшує три знімки та ставить рядком. Ось Дебора Хартсфілд у прозорому пеньюарі. Поряд Дебора Хартсфілд у коротенькому комбіне. І ще Дебора Хартсфілд у рожевих мереживних трусиках і бюстгальтері.
— Боже мій, це ж його мати, — промовляє Джером. За обличчям хлопця можна було б вивчати стадії: відрази, зачудування, зачарування. — А ще виглядає на те, ніби вона тут позує.
Ходжесу теж так здається.
— А то, — каже Холлі, — Ілюстрації до доктора Фройда. Чому ви весь час трете собі плече, містере Ходжес?
— М’яз потягнув, — відповідає він. Але сам вже починає сумніватися щодо цього.
Джером кидає погляд на екран Номера Три, починає знову переглядати фото матері Брейді Хартсфілда, потім різко повертається до попереднього комп’ютера.
— Ого, — гукає він. — Погляньте-но сюди, Білле.
У лівому нижньому куті екранної панелі Номера Три висить іконка «Блакитної Парасольки».
— Відкрий, — каже Ходжес.
Джером відкриває теку, але там пусто. Нема нічого невідісланого, а вся стара кореспонденція, як їм відомо, з «Блакитної Парасольки» відправляється прямо в інформаційне потойбіччя.
Джером сідає до Номера Три.
— Хол, цей мусить бути входом до його віртуальної світлиці. Майже напевне саме цей.
Холлі приєднується до Джерома.
— Я гадаю, що решта, то здебільшого для показухи — так він може прикидатися, ніби перебуває на мостику зорельоту «Ентерпрайз» чи ще десь.
Ходжес показує на файл, позначений 2009.
— Нумо, подивимося, що тут таке.
Клац мишкою виявляє субфайл з назвою «МІСЬКИЙ ЦЕНТР». Джером його відкриває і вони бачать довгий список статей про те, що відбулося там у квітні 2009 року.
— Цей гівнюк збирав вирізки з газет, — каже Ходжес.
— Перевірте все на цій машині, — каже Холлі Джерому. — Починаючи з жорсткого диска.
Джером його відкриває.
— Ох, чорт, подивіться лишень на це лайно, — показує він на файл під назвою «ВИБУХІВКА».
— Відкривайте вже! — шарпає його за плече Холлі. — Відкривайте, відкривайте, відкривайте мерщій!
Джером відкриває і виявляє черговий субфайл.
«Скриньки всередині скриньок, — думає Ходжес. — Комп’ютер, це не що інше, як вікторіанський комод з розсувними стінками, повний секретних шухлядок».
Холлі показує пальцем:
— Агов, хлопці, гляньте на це. Він завантажив собі з «бітторрента»[345] цілком «Кухарську книгу анархіста»[346]. Це ж незаконно!
— Овва, — відгукується Джером, і вона щипає його за руку.
Біль у плечі Ходжеса гіршає. Він іде назад до сходів і важко сідає. Джером із Холлі, схилені над Номером Три, цього не помічають. Він упирається руками собі в стегна («Мої товстючі стегна, — думає він, — мої жахливо важкі стегна») і починає робити повільні, глибокі вдихи. Єдине, що може зробити справи цього вечора ще гіршими, це отримати інфаркт у будинку, до якого він вдерся незаконно разом з неповнолітнім і жінкою, порядок у голові якої щонайменше на відстані милі від правильного. У будинку, де нагорі лежить мертва пін-ап дівчинка в гівно божевільного вбивці».
«Прошу тебе, Господи, не треба інфаркту. Прошу».
Він робить ще кілька довгих вдихів. Задавлює відрижку, і біль починає стишуватися.
Сидячи з похиленою головою, він усвідомлює, що дивиться між східців. Щось там зблискує у флуоресцентному світлі зі стелі. Ходжес опускається на коліна й залазить під сходи подивитися, що воно таке. Воно виявляється підшипниковою кулькою з неіржавіючої сталі, більшою за ті, якими напакований
