Повзе змія - Андрій Анатолійович Кокотюха

— А що таке?

— З вами все гаразд?

— Я ж відповіла на дзвінок.

— Ви точно в безпеці? Якщо поруч із вами є самі знаєте хто, скажіть речення, вставивши в нього фразу «будь ласка».

— Я точно в безпеці, без усяких «будь ласка».

І говорю з вами, тільки не знаю, на яку тему.

— Тема одна — Баглай. Я в складі опергрупи, яка шукає Баглая. Мені доручено розшукати тепер вас. А ви десь зникли. Пішли з поминок, кажуть, і додому не повернулися. Після всього ми ж за вас переживаємо.

— Мило з вашого боку.

— Що?

— Дякую, кажу. Я виїхала з міста на деякий час. Я маю на це право.

— Маєте, але, Олено, ви нам будете потрібні вже завтра.

— Для чого?

— Можете більше не боятися, не тікати і спати спокійно. Генерал особисто просив вам це передати. Ми знайшли Баглая. Чуєте?

Глод побачив, як різко зблідла Олена, напружився, простягнув руку до трубки. Вона заперечливо хитнула головою.

— Де він?

— Купив квиток до Львова. На десяту вечора, на сьогодні. За пару годин ми його згвинтимо. Тому краще не тікайте далеко, ваші свідчення знадобляться. Ви по цьому телефону? Алло!

— Я чую, — рівним голосом промовила вона. — Я по цьому телефону. Дякую. Успіхів вам.

Роз'єднавши зв’язок, Олена поклала трубку на місце, поряд із Максимовою. Він очікувально дивився на неї.

— Дзвонили з міліції. Твої менти дуже турботливі. Заспокоїли. Збираються брати Баглая.

— Ні хріна собі! — вирвалося в Макса. — Що значить «збираються брати»?

— У нього квиток сьогодні на поїзд. Якимось чином вони це вирахували.

— Ага! — Глод переможно викотив груди. — Можуть, коли захочуть! Я тобі що казав учора? Шукатимуть, аж гай шумітиме.

Раптом він замовк, рішуче підвівся, підхопив мобільний зі столу, взувся і під мовчазним поглядом Олени натягнув куртку. Телефон зник у правій кишені. Пістолет із кухонного ослінчика перекочував за пазуху, до внутрішньої кишені. Кобури для ТТ Глод не зробив, зате кишеню спеціально підладнав для носіння зброї.

— Куди це ти намилився?

— Якій у нього поїзд?

— У кого?

— Де будуть брати Баглая?

— Тобі для чого?

— Вибач, я мушу на це подивитися. Повернуся і заспокою тебе. Все в деталях перекажу. Мені здається, ми почали сваритися. У нашій… твоїй ситуації так не роблять, та я спровокував дурну розмову.

— І тепер хочеш лишити мене саму?

— Я брав його один раз. Ніхто не заборонить принаймні подивитися, хто і як зробить це за мене. Невже тобі було б не цікаво?

— Не цікаво. Я його не брала, і вік би його не бачити, чесно, — Олена підвелася і почала збирати тарілки.

— Даремно дмешся.

— Я дмуся?

— Дмешся.

— На тебе? Забагато честі.

— Так я поїду?

— Роби, як знаєш.

Глод потупцяв на місці, але мент знову перемагав.

— У разі чого я з мобільним, вимикати не буду.

— Траса мокра. Не жени. Чужу машину покалічиш.

Максим вирішив цього разу промовчати, повернувся і вийшов під дощ. За кілька хвилин Олена почула, як завівся мотор. Із кухонного вікна було видно: «Шкода» виїхала за ворота, Глод вийшов із машини, зачинив їх зсередини, сам пройшов назад через хвіртку, швидко впорався з клямкою. Блимнувши на прощання фарами, машина рушила і скоро зникла під дощем у темряві.

Дивно. Чи їй здалося, чи цей справді незнайомий чоловік приревнував її до покійного Малиновського. Роздратування від розмови, котра зайшла в небажане, хоча й передбачуване русло, змінилося злістю на себе. Скинувши недоїдену ковбасу, шинку та сир на одну тарілку, Олена поставила її в холодильник, а решту посуду поставила в раковину, пустила теплу воду. Мити посуд не поспішала: сперлася руками на краї мийки, закусила нижню губу. Так, він висловився досить незграбно, навіть намагався до певної міри не видавати справжніх почуттів. І все ж таки вона вловила натяк: Глод натякав, що вона звикла спати з продюсером. Не з чоловіком на ім'я Роман — саме з продюсером, впливовою людиною, котра могла робити Важливі та Головні дзвінки. Що ж, виходить, його спосіб мислення мало чим відрізняється від інших. Адже без перебільшення половина працівників «S-каналу» вважала так само. І ось тепер, коли Романа вбито, а сама вона боїться власної тіні, тепер чи не варто признатися самій собі: всі вони, включаючи мента, не так уже й помиляються.

Ти сама цього хотіла, дитино. Голос Малиновського прозвучав у вухах, Олена труснула головою, голос зник, та думки лишилися. Ти просікла фішку. Він зробив із тебе слухняну ляльку. Ти говорила те, що він хоче і як він хоче. Тому зараз із тобою відбувається сама знаєш, що. Баглай міг полювати на когось іншого, а ти далі готувала б вегетаріанські салатики під диктовку актрис та співачок чи смажила м'ясо разом із митцями-чоловіками.

Олена відкинула ці набридливі думки, почала мити посуд, навіть намагалася наспівувати популярну мелодію, тільки б відігнати рої неприємних висновків. Через якийсь час захопилася — співати вона любила, навіть більше — була солісткою не лише шкільного, а й інститутського самодіяльного хору. Хай йому грець. Глод втішатиметься видовищем затримання Баглая, сьогодні страхи для неї скінчаться, а з докорами сумління вона якось зживеться. Щоправда, майбутнє наразі каламутно вимальовується, та не біда. Час покаже, що Олена Суржа — не лише коханка продюсера.

Склавши помиті тарілки на стіл біля мийки, вона зайшла до ванної, відкрутила кран, швиденько протерла ванну щіточкою, заткнула