Повзе змія - Андрій Анатолійович Кокотюха

Діставши з багажника два пакети з продуктами, Макс зайшов слідом за Оленою. Куди нести їжу; визначив відразу: кухня починалася відразу за передпокоєм. Лишивши журналістку розбиратися з закупленими харчами, він пройшовся першим поверхом. Справді, нічого особливого. Як для продюсера, надто стандартне, навіть банальне планування. Можна сказати, типове, наче у фільмі «Іронія долі». Майже таке саме планування на дачі його колишнього тестя, ніби на всю Україну один архітектор — чиста тобі Третя вулиця будівельників, двадцять п’ять, квартира дванадцять.

Велика кімната з неодмінним каміном. Із меблів — м'який куточок, скляний журнальний столик посередині, в кутку на тумбочці музичний центр. Поруч — ще одна кімната, менша. Тут телевізор на підставці, два крісла, килим на підлозі й софа, накрита сірим прикарпатським ліжником із візерунком. Поруч із софою, на дерев’яній тумбочці — телефонний апарат, старенький, навіть допотопний, дисковий. Біля кухні — сумісний санвузол, чавунна ванна й унітаз, відгороджені одне від одного синьою в горошок шторкою. На горі — дві кімнати приблизно однакового розміру, в одній — ліжко два на два і шафа для одягу, очевидно, хазяйська спальня. В іншій, крім дивану та ікластої кабанячої морди на стіні, нічого не було. Ставши перед кабанячим рилом, Глод не стримався, скривив мармизу, роззирнувся і несподівано для себе тицьнув муляжній голові дулю. Потім бажання бавитися зникло, він оглянув двері спочатку верхніх, а потім — нижніх кімнат. Всі вони зачинялися зсередини. Замочки благенькі, якщо їх ламати — вистачить трьох нормальних ударів. Але господар не готувався до тривалої облоги. Можливість замкнутися зсередини мала тут зовсім інший, більш приземлений, інтимний характер. Недаремно всюди передбачені спальні місця. Людина має право на усамітнення, навіть у гостях.

— Де знаменита сауна?

— Там, як заходиш у ванну, відразу за ванною двері. Тобі оце зараз припекла та сауна?

— Просто запитую. Я б не ризикував, раптом натиснемо не на той важіль і вибухнемо. Ото Баглай зрадіє!

— Дуже смішно, ідіоте! Ти вмієш вмикати колонку? Без цього вода не нагріється.

— Наука проста, наче палець…

Поки вони освоювали територію, розпалювали колонку, розбиралися з продуктами, готували нехитру вечерю, осінні сутінки поволі огорнули все довкола. Дощ припустив сильніше, краплі заспокійливо тарабанили по віконному склу. Олена визирнула у вікно, гмикнула:

— Правда, жодне вікно в селищі не світиться. Ми тут точно самі.

— Ну, Бог парує.

— До чого ти це сказав?

— Треба ж про щось говорити.

— Давай краще вирішимо, хто де спить. Чаю ще будеш?

— Ні, дякую, — Максим відсунув від себе кухоль. — Є пропозиції? Ти звикла спати в продюсерській спальні?

— Я звикла в спальні, — підтвердила Олена, її тон відчутно змінився, та Глод вдавано не помічав цього. — Ти хочеш лягти біля мене?

— Здається, минулу ніч ми так само ночували в одній кімнаті.

— А цю ніч і всі подальші, скільки там їх вийде, будемо спати окремо.

— Чудово. Тоді я займу весь перший поверх. Тільки якщо стане страшно, кричи.

— Для чого? — Олена демонстративно відчепила від пояса мобільник, поклала у центр столу, відсунувши тарілку з недоїденими шматочками шинки. — Ось, мобільний зв'язок. У тебе вхідні безкоштовно, так само в мене. Я наберу тебе і покличу, коли справді стане страшно. Не вимикай телефон, будь ласка.

Приймаючи її гру, Глод підвівся, вийшов у передпокій, де почепив куртку на вішалку, витягнув із кишені свого мобільника, акуратно поклав на стіл поруч із її трубкою.

— Диви, лежать собі, наче два голубці.

— Голубки, — машинально виправила Олена.

— Теж правильно. І нічого їм не заважає. Наші трубки поряд, а значить, наші вуха поруч…

— Ти дражнишся чи серйозно на щось претендуєш? Надивився кіно про охоронця та беззахисну жінку, котра рано чи пізно лізе до нього в ліжко? Для чого ти взагалі приперся?

Глод зрозумів, що перегинає палицю, втрачає контроль над ситуацією, але він не міг збагнути, чому і в який момент вони обидва перейшли на неприпустимий у їхній ситуації тон. Ще трохи — і вони посваряться. Ні, сто разів права Наталка: мент він, від маківки до п’ят, і жарти відповідно придурасті, вимучені. З другого боку, ситуація провокує… А може, атмосфера розслабляє. Тут насправді тихо, аж надто тихо і спокійно…

Йому стало раптом цікаво, про що думає тепер Олена, вже хотів зробити перший крок не те що б до примирення — вони, в принципі, лише на підступах до сварки, — а швидше до відновлення нормального спілкування, та його наміри перебила мелодія з телефільму «Бригада». Вона лунала з Олениного мобільника. Вона взяла трубку, подивилася на сяючий блакитним дисплей.

— Номер незнайомий.

— Не відповідай.

— Раптом щось важливе?

— Кажу тобі — краще вимкни його зовсім.

— А чого ти тут розкомандувався? — вона демонстративно натиснула на потрібну кнопку, піднесла трубку до вуха. — Алло!

— Мене чутно? — зв’язок, як виявилося, справді був поганеньким, але Олена чула співбесідника досить нормально, хоча в трубці тріщало.

— Чутно, чутно, хто це?

— Моє прізвище Хобот. Хобот, Хобот.

— Та чую, чую, який ще хобот? — Олена не стримала посмішки, та коли Глод усміхнувся у відповідь, демонстративно стерла її з обличчя.

— Майор міліції Хобот. Ми зустрічалися з вами позавчора, в кабінеті Савченка… Генерала Савченка.

— То й що? — насправді там сновигало досить багато народу. Під час розмови генерал постійно відволікався, давав зовсім незрозумілі вказівки, потім говорив, зітхаючи: «Шукаємо вашого Баглая, шукаємо, всіх на ноги підняв, мать його, вибачте». — Може, й зустрічалися.

— Ви де перебуваєте зараз?