Ідеальна незнайомка - Меган Міранда

Детектив Донован нахилився вперед, пальці схрещені, трохи стишив голос.

– Чому Девіс Кобб телефонує вам щовечора, панно Стівенс?

– Гадки не маю, я слухавки не беру. – Так, це була добра ідея сховати руки під стіл. Я відчула, як побіліли кісточки на стиснутих кулаках.

– Чому не берете? – запитав Донован.

– Бо він телефонує день у день п’яний. Ви брали б?

Кобб, здається, насолоджувався своєю звичкою. Важке дихання, звуки ночі, шум вітру – це ще коли я слухала ті повідомлення, намагаючись розшифрувати деталі, ніби знання саме по собі може бути способом дати відсіч, але натомість після цього завжди почувалася ніяково збентеженою. Кобб наче хотів, аби я думала, що він скоро з’явиться в мене на порозі. Що він спостерігає за мною.

Мітч Шелдон стояв за дверима й, мабуть, підслуховував.

– Які у вас були взаємини? – знову втрутився Іґан.

– Кобб пізно ввечері набирав мій номер, детективе, ось суть наших взаємин.

– Він вам коли-небудь погрожував?

– Ні.

«Ти сама вдома, Ліє? Ти ніколи не замислювалася, що хтось за тобою стежить?» Голос був такий тихий, що я мусила міцніше притискати телефон до вуха, щоб почути його, жахаючись, що він, можливо, теж зовсім поруч, за стіною.

– Його дружина знала? – запитав Іґан, маючи на думці щось більше.

Якусь мить я помовчала, а тоді сказала:

– Ні, гадаю, можна з певністю припустити, що його дружина нічого не знала.

Ще задовго до нав’язливих дзвінків був один суботній вечір. З вулиці долинув шум автомобільного двигуна, не такий різкий та гучний, як видавала Джимова машина. Еммі спала, я у вітальні читала книжку. Почулися кроки на ґанку, і раптом нізвідки, наче привид, з’явився Девіс Кобб. Він постукав у скляні двері, дивлячись просто на мене.

– Ліє, – сказав він, коли я ледь розсунула двері. Від Девіса тхнуло перегаром, він нахилявся надто близько. Запах увірвався всередину разом із поривом нічного повітря. Довелося міцно тримати двері, щоб він не зміг розсунути їх до кінця.

– Гей! – обурено вигукнув він. – Я думав, що ми друзі.

Тільки на думці в нього було геть інше.

– Вже пізно. Ти щось не те собі надумав, – сказала я, і це був страшенно ніяковий момент, коли я, затамувавши подих, з острахом чекала, куди повернеться ситуація.

– Ти що, вважаєш себе кращою за нас, Ліє?

Я захитала головою. Я так не вважала.

– Краще б ти їхав додому.

Позаду мене заскрипіла підлога, десь у глибині коридору, і Девіс врешті відступив у ніч. Я вглядалася в темряву, поки гул двигуна його машини не вщух удалині.

Я обернулася. Еммі показалася з пітьми своєї кімнати, лише коли Девіса вже не було.

– Усе гаразд? – запитала вона.

– Так. Просто один тип із роботи. Девіс Кобб. Він уже поїхав.

– Не варто було йому сідати за кермо, – додала вона.

– Так, – погодилася я, – не варто.

У приміщенні конференц-зали було доволі гаряче. Іґан совався на місці, шепотів щось пані Конвей, але Донован не зводив із мене погляду.

– Це він скривдив ту жінку? Бетані Джарвіц, про яку всі говорять? – запитала я, дивлячись Доновану в очі.

– Це вас дивує? – поставив він зустрічне запитання, і двоє інших знову звернули на мене увагу.

Я на мить замовкла. Раніше, ще до знайомства з Еммі, я б відповіла «так».

– Ні.

У погляді Донована промайнуло щось схоже на співчуття, і мені це не дуже сподобалося.

– Можете якось прокоментувати свою відповідь? – додав він.

Девіс Кобб, одружений чоловік, шанований член суспільства, підприємець, тренер із баскетболу в школі. Я вже досить давно переконалася, зіткнувшись із жорстокою реальністю, що ці характеристики нічого не варті. Тепер мене важко чимось здивувати.

– Насправді ні, – сказала я.

Донован нахилився трохи ближче, пильно спостерігаючи за моєю реакцією.

– Ви знаєте Бетані Джарвіц, панно Стівенс?

– Ні.

Він видобув із теки фото, постукав, наче вагаючись, кутиком фотокартки по столі. Врешті поклав знімок на стіл і розвернув пальцями зображення до мене.

– Ой! – зойкнула я, збагнувши тепер, чому Донован при зустрічі так дивно на мене дивився. Схоже на те, що Девіс Кобб теж мав слабинку до певних типажів жінок: з каштановим волоссям, блакитними очима, широкою усмішкою й тонким носом. Дівчина хіба трохи смаглявіша, але й це, можливо, тому, що фото було зроблене влітку. Волосся довше, невеличка щілинка між двома передніми зубами, втім, подібностей між нами було більше, ніж відмінностей. Якби це були мої учениці, я б мусила запам’ятати, що Бетані – це та, якій не завадило б скористатися послугами ортодонта.

– Її знайшли в темну пору доби за кілометр від вашого дому.

Уночі нас могли би сплутати дуже легко.

Хтось хруснув пальцями під столом.

– Ми хотіли б отримати від вас офіційні свідчення, – сказав Іґан, жестом вказуючи на жінку поруч.

Нарешті з’ясувалася роль Елісон Конвей – вона мала взяти в мене свідчення. Вона – жінка, адвокат потерпілої. Вочевидь, вона буде обережною й тактовною в цьому чутливому питанні.

– Ні, – заперечила я.

Ще мені зараз бракувало встрявати в такі речі, коли я тільки-но почала все спочатку й маю чисте ім’я, яке ніде не фігурує. Мені варто дуже обережно підходити до вибору людей, яким можна довіритися.

До від’їзду з Бостона, до того, як лайно потрапило на вентилятор, я вже майже пів року зустрічалася з Ноа, а товаришували ми ще довше.

Ми разом працювали в газеті, конкуренція нас лише підштовхувала. Однак, як виявилося, я помилялася, вважаючи, що ми «однієї крові». Саме Ноа мене видав. Саме Ноа зруйнував мою кар’єру. Утім, підозрюю, що він сказав би, ніби це я сама все зруйнувала.

Офіційна заява могла порушити вразливу рівновагу, що залишилася в Бостоні. Мені варто не висовуватися, не засвічувати свого імені в пресі, не мати справ із правоохоронними органами – так краще для всіх.

– Це б допомогло розслідуванню, – сказав Донован, і Конвей, збадьорившись, зиркнула на нього.

– Ні, – повторила я.

– Якщо він до вас чіплявся й переслідував… – почала Елісон Конвей м’яким і турботливим голосом. Я навіть подумала, що вона спробувала б ніжно взяти мене за руку, якби сиділа ближче. – Це неабияк допоможе розслідуванню. Допоможе й Бетані, і вам. Допоможе вберегти від