Ідеальна незнайомка - Меган Міранда

«Найбільший плюс цього дому, – казала Еммі, – що тут є меблі». Вони лише додавали чарівності. Це не квартири в Бостоні, де всі сліди попередніх мешканців стиралися до прибуття нових винаймачів. Здавалося, що тут усе дихає історією, і ми почувалися її частиною.

Коли Еммі не запалювала свічок і не залишала відкритий лосьйон, я іноді могла вчути дух його привидів. Нафталінові кульки і старі ковдри на горищі, лимонний аромат очисного засобу того дня, коли ми вселилися. Хлорка в кутках ванної кімнати для виведення цвілі та плісняви.

Вхідні двері були зачинені, як я їх і залишила. Вочевидь, Еммі вже була вдома, а тоді поїхала й замкнула їх знову. Два дні тому я прокинулася вночі від світла у вітальні. Подумала: «Еммі», – і заснула знову.

Перше, що я зауважила, ввійшовши всередину, – цілковита тиша в домі. Потім запах – або, якщо точніше, його відсутність. Не було чутно ні аромату свічок, ані ладану, ні ванільно-медового лосьйону Еммі. Вона не смажила бекону, не провітрювала приміщення, поки мене не було. Лише затхлий дух самого будинку.

Як довго треба не бачитися з людиною, аби зрозуміти, що це вже надто довго? З людиною, яка мешкає з тобою в одному будинку, але доросла, з власним особистим життям? І вельми непередбачувана.

Важко сказати. Три дні. Ні, чотири. Таки три, якщо час платити за оренду. А вже час.

Еммі було важко знайти тут постійну роботу в некомерційному секторі, яку вона мала у Вашингтоні, а сидіти цілий день у якійсь крихітній конторці їй було нецікаво. «Це ж наче миша в колесі», – казала вона. Поки не знайшла, чого хотіла, вона бралася за всяке різне.

Наші робочі графіки накладалися, тож ми бачилися лише вранці й іноді вечорами, якщо я поверталася раніше. Еммі їздила на старенькому коричневому універсалі, який, за її словами, у когось позичила. «Узяла в оренду?» – перепитала я. «Позичила», – повторила вона. Але користувалася цим авто не завжди. Іноді машина стояла біля дому, за рогом, а Еммі вдома не було. А вряди-годи її забирав Джим.

Джим бував у нас, але я бачила його лише зі спини. Якось побачила вранці, коли він виходив із ванної кімнати. Ще раз – крізь скляні двері, коли він ішов до машини. Високий, широкоплечий, світле волосся з пісочним відтінком, трохи кривуваті ноги.

Здається, обидва рази він мене не помітив. Один-єдиний раз ми зустрілися з ним очима – це коли Джим виїжджав від нашого будинку на дорогу, а я саме звертала на заїзд. У нього було вузьке обличчя з неголеною щетиною. Він прикурював цигарку й не тримався руками за кермо. Я встигла роздивитися його тоді уважніше: тонкі губи, запалі щоки, «старечі» мішки під очима; подерта на шиї футболка, довгі розкуйовджені патли. Він кинув на мене погляд, коли ми розминулися. Це було серед білого дня, і я припустила, що постійної роботи Джим не має. Іноді мені здається, що в Еммі з Джимом взаємини такі самі, як і з роботою: згаяти час, поки не трапиться щось стабільніше.

Мабуть, поїхала до Джима, подумала я. Але згадала, що Девіса Кобба щойно заарештували за напад, його також підозрюють у переслідуванні, і вже не була така певна щодо Джима.

Світло у вітальні серед ночі. Крізь розсувні скляні двері все видно.

Раптом у думках промайнув потік статистичних даних, я їх колись збирала для однієї статті: п’ять типів переслідувачів. Відкинутий, ображений, шукач інтиму, бездарний і хижаки – ті, що планують кожен свій крок. Такі сидять у схованці, вичікують слушної нагоди, а тоді нападають.

Девіс Кобб за моїми скляними дверима, коли я зачинилася просто перед його носом.

Я просиділа на сходах ґанку аж до сутінків. Ми так і не купили крісел-гойдалок. Де саме працювала Еммі? Боже, я досі не знала. Якось я поцікавилася, чи це той готельчик поблизу центру, з терасою на весь фасад і білими віконницями? Але вона лише засміялася. «Ні, Ліє, трохи в скромнішому місці. Сусіднє містечко, мотель «Остання діра»», – сказала вона, співуче розтягуючи слова.

Кожна з нас жила своїм окремим життям, кожна з власними звичками і окремим колом спілкування. Еммі вже облаштувалася, коли я приїхала, і мені не хотілося їй надокучати. Насправді я не мала часу – щовечора й на вихідних у мене були онлайн-заняття за програмою експрес-атестації, яку запровадила місцева влада для новоспечених учителів.

І от тепер виявилося, що я не знала, де її шукати. Я вже хотіла шукати її машину по навколишніх містечках, але боялася, що ми розминемося.

Обійшла весь дім, шукаючи бодай натяк на те, де вона може бути. Зупинилася біля її кімнати. Зазирнула. Пройшлася голою дерев’яною підлогою до ліжка, провела пальцями по стебнованому вручну покривалу, акуратно заправленому під подушку. Потім відгорнула його й залізла під ковдру, на випадок, якщо Еммі з’явиться вдома. Якщо я спатиму тут, вона мене розбудить і запитає, в чім річ. Дістане з верхньої полиці холодильника пляшку горілки, наллє по чарці, і ми повстанемо разом проти всіх злих демонів.

Я перекотилася на живіт, відчуваючи ледь помітний запах її шампуню. Уявила рівненько підстрижене до плечей волосся, скошену гривку. Її вії, світліші зблизька, ледь розтулені губи, коли спить.

Засинаючи, викликала її в уяві.

Розділ 6

Задзвонив телефон. Підскочивши від несподіванки, я прокинулася в її ліжку, сама. Схопила мобільний, але то була домашня лінія, дзеленчало з кухні. Я, спотикаючись, побігла, увімкнула по дорозі світло в коридорі й, намагаючись сфокусувати заспані очі на циферблаті годинника, узяла слухавку.

– Алло? – сказала я. Прокашлялася, аби прочистити голос після сну, побачила, що за вікном темно, а з шибки на мене дивиться власне відображення.

Ніхто не відповів. Абонент на іншому боці мовчав, але слухавки не клав. Спершу я подумала, що це Девіс Кобб, але згадала, що він зараз під вартою, а ще він ніколи не телефонував на домашню лінію. Мені щось почулося. Якісь слабкі невиразні звуки. Можливо, просто легкий подув повітря. Дотик волосся до слухавки, помах руки. Неглибоке дихання.

– Алло? – повторила я.

Лінія була досі активною. Я знову побачила краєм ока своє відображення в скляних дверях. Те саме міг бачити хтось ззовні. Стою в хатніх штанях, тонкій футболці, тримаючи коло вуха слухавку стаціонарного телефону, й розмовляю з ніким. Волосся сторчки стало на потилиці. Я вимкнула світло, поклала слухавку й, торкаючись пальцями до