Червоний горобець - Метьюз Джейсон

грудкуватими мотузками з нанизаних одна на одну жовтих губок, у повітрі плинув гострий дух фіміаму і сандалового дерева. Нейт автоматично кинув кілька побіжних поглядів через плече Домініки, вона плавно глянула йому за вухо, перевіряючи інший бік вулиці. Він зустрівся з нею поглядом, і вона легенько похитала головою. «Нічого не вид­но». Він кивнув на знак згоди.

Коли згустились сутінки, вони поволі обійшли довкруг площі Філомусон, оточеної кріслами, тентами і парасолями, а вгорі перехрещеної гірляндами на дротах. У кухнях ресторанів дзенькотів посуд. Нейт провів Домініку за ріг, до вицвілих зелених дверей у стіні. На маленькій вивісці біля них значилося «TAVERNA XINOS». Вони сіли за кутовим столиком у встеленому гравієм саду і замовили taramo, салат із бурякового бадилля і папуцаку — підсмажений баклажан, начинений фаршем із ягнятини, кориці, помідорів, политий бешамелем і запечений до золотистої скоринки.

Схиливши голови одне до одного, вони тихенько обговорювали сценарій, який розіграє Домініка після повернення до Москви. Домовились, що вона доповість Центру, ніби звабила його, і на секунду він відвів погляд. Вона повідомить, що він почав говорити про свою роботу, кмітливий горобчик обкрутив свою мішень. Вони мають два дні на створення легенди, треба триматися подалі від готелю, пильнувати, чи за ними нема спостереження. З резиденцією не буде жодного контакту.

— Ти ніколи не вгадаєш, хто зараз у Афінах, — сказав Нейт, наповнюючи бокал Домініки рециною з пом’ятого алюмінієвого глечика. — Два місяці тому приїхав Форсайт. Тепер він тут начальник.

Домініка усміхнулася.

— А Bratok приїхав із ним? — спитала вона.

Вона подумала, чи не відомо їм бува про їхній таємний роман.

— Ґейбл? Так. Вони нерозлийвода, — сказав Нейт.

Розмова зайшла в глухий кут. Вони мовчки поглянули одне на одного. У повітрі відчувалась важкість, тягар над їхніми головами. Нейт поглянув на Домініку, і його зір затуманився.

— Маємо два дні, — сказав Нейт. — Важливо продовжувати розігрувати дійство. Нам треба заповнити чимось ці дні.

— Ми повинні проводити справжні розмови, повинні насправді говорити про речі, які я повідомлю Центру. Все має бути… як правильно сказати podlinnyi? — мовила Домініка.

— Достовірно, — сказав Нейт. — Ми маємо влаштувати все так, щоб воно мало достовірний вигляд.

— Зараз мені важливо прожити всі деталі, для мого звіту, — сказала вона, пригадуючи допити у Лефортові.

Потому їм залишилось небагато чого сказати; вони обоє були обтяжені брехнею, необхідністю відкидати свою пристрасть. Його пурпурова хмаринка не змінювалась, начебто він не відчував жодного конфлікту. Домініка приховувала свої думки від нього. Вони рушили далі, обходячи Плаку околицями, по вузеньких, темних бічних вулицях попід самими мурами Акрополя. Вони мовчки піднялися вузенькими сходами з квітковими горщиками на кожній сходинці. На вершині Домініка зупинила його рукою. Вони стояли у тіні, дивлячись униз, слухаючи ніч, прислухаючись до кроків. Все було спокійно, і Домініка забрала руку з Нейтового зап’ястя.

— Час вирішувати, — прошепотів Нейт. — Розділимось, підемо до своїх готелів і зустрінемось завтра вранці?

Вона не хотіла полегшувати йому життя.

— А що, коли за моїм номером стежать? Тоді очікувалося б, що ти запросиш мене до свого готелю, а я прийму запрошення.

Нейт боровся з відчуттям, ніби стрімголов кидається в крижану воду.

— В інтересах достовірності, прикриття, це правильний крок. Достовірність.

Вони на хвилину подивилися одне на одного.

— То пішли? — спитав Нейт.

— Як скажеш, — мовила вона.

***

Сергій Маторін стояв голий перед дзеркалом на повний зріст у своєму номері в готелі «Кінг Джордж» на площі Синтагма. Він знав, що Домініка зупинилась у сусідньому «Гранд Бретань», це були два старовинні, вишукані готелі в елегантному стилі Старого Світу посеред дисонансу, що панував у цьому місті. Маторін не розглядав свого тіла, порубцьованого шрамами від боїв у Афганістані, чи ямочку на правому плечі, куди його поранили на базарі у Газні, доки вони з групою «Альфа» прочісували місцевість. Натомість він зосере­дився на координації рухів, які виконував уповільнено: удари, блоки, ухиляння і захоплення, просто таки демон Аполіон вправляється в тайцзіцюань під ревіння вечірнього трафіку за вікном. Він зігнувся, випрямився, його каламутне око нерухомо застигло, і глибоко вдихнув.

Він повернувся, підняв невеличку валізу на коліщатах і поклав її на ліжко. Відкрутив чотири шурупи в металевій рамі, дістав трубчастий тайник, розроблений технічним відділом, і дістав свій хайберський ніж завдовжки з фут, з елегантно заокругленим руків’ям. Знову повернувся до дзеркала і продов­жив тренуватися, цього разу приділяючи увагу випадам, парируванню й ударам від плеча. Ніж свиснув, коли він махнув ним, завдаючи удар.

Тіло Маторіна блищало від поту. Він сів на стілець у стилі Людовіка XIV, і його піт залишив темні плями на блідо-синій парчі. Узяв велику керамічну попільничку з викарбуваним гербом готелю і перевернув. Маторін став водити лезом ножа по неглазурованій керамічній основі, від основи до вістря, від основи до вістря. Кімнату сповнив метрономічний скрегіт сталі по кераміці, витіснивши вуличний шум. Згодом, вдовольнившись гостротою леза, Маторін поклав ніж і дістав із валізи невеличку барсетку на защібці з написом «інсулін» на одному зі шкіряних боків. З барсетки він видобув два товсті автоін’єктори, один жовтий, другий червоний, внутрішньом’язові шприци, призначені для уколу в стегно або сідницю. У жовтому містився SP-117, барбітурат, розроблений Лінією С. Це для допиту. Червоний, від Лабораторії 12, вміщував сто міліграмів панкуронію, який паралізує діафрагму за півтори хвилини. А це вже на потім. Дві ручки кольорів спецпризначення — золотого і червоного.

***

Вони мовчки доїхали на таксі до Нейтового готелю, «Сейнт Джордж Лікабетус», посадженого серед сосон пагорба Лікавіт. З високого балкона вони бачили підсвічений Парфенон, недбалий розсип вогнів міста, що миготіли аж ген до горизонту, чорну смугу моря і затоку, з якої Егей виглядав корабель із білими вітрилами. Домініка зазирнула у ванну, увімкнувши і вимкнувши світло. Решту ламп вони не вмикали; вистачало й світла від фасаду готелю. Нейт ходив темною кімнатою, а Домініка стояла й дивилася на нього, схрестивши руки на грудях.

— Якщо ти переглядаєш наш план, — сказала вона, — я можу відзвітувати, що мій візит до твоєї кімнати тривав чотири хвилини, і сказати, що твоя… пристрасть… була дещо, як сказати ukorachivat kratkiy? — спитала Домініка.

— Коротка, — сказав Нейт, його обличчя спаленіло від цієї насмішки.

— Так, — сказала Домініка, йдучи до іншої стулки дверей на балкон і виглядаючи надвір. — У Ясенєві дуже зрадіють чутці, що офіцеру ЦРУ бракує витримки. Твоя доблесть прославиться в нашому штабі.

— Мені завжди подобався російський гумор, — сказав Нейт. — Дуже шкода, що його не так уже й багато. Але в інтересах захисту легенди нашої операції, я гадаю, тобі треба лишитися на ніч.

«В інтересах легенди нашої операції», — подумала Домініка.

— Дуже добре, я заночую на цьому дивані, а ти спатимеш в кімнаті із зачиненими дверима.

Нейт сприйняв це буквально.

— Принесу тобі ковдру й подушку, — сказав він. — Завтра на нас чекає довгий день неробства.

Домініка не вислизала зі своєї сукні, доки Нейт не зник у спальні й не зачинив двері. Ще один місяць, ображено подумала вона, сяє крізь відчинені двері на балкон. Вона встала, щоб затягнути серпанкові штори, але спинилася й лягла назад,