Бібліотека душ - Ренсом Ріггз

У мене затрусилися руки.

— Це приватне, — я силкувався оволодіти своїм голосом, але мені це погано вдавалося. — Це для мене листи. Ви не повинні були їх читати.

Що там було, в тих листах? Що побачили батьки? То була катастрофа, справжнісінька катастрофа.

— Хто така Емма? — спитала доктор Спенґер. — Хто така пані Сапсан?

— Так нечесно! — закричав я. — Ви вкрали мої приватні листи і влаштували мені засідку!

— На півтону нижче, — порадив батько. — Усе розкрилося. Просто будь чесним, і нам усім легше буде через це пройти.

Доктор Спенґер підняла зі стола фотографію, ту, яку Емма вклала в один з листів.

— Хто ці люди?

Я нахилився вперед, щоб подивитися. На фотографії дві старенькі жіночки сиділи в кріслі-гойдалці, і одна пригортала до себе іншу, наче немовля.

— Гадки не маю, — різко відповів я.

— Тут на звороті є напис, — і вона прочитала: — «Ми шукаємо способи допомогти тим, у кого забрали частку душі. Тісний контакт творить дива. Лише за кілька годин пані Рогодзюб була як новенька імбрина».

«Ем-брина», прочитала лікарка.

— Імм-бринна, — мимохіть виправив я. — «І» має звучати як «і».

— Зрозуміло. — Доктор Спенґер поклала фото на стіл і сперлася підборіддям на переплетені руки. — А що таке… імм-бринна?

Озираючись назад, можна сказати, що, напевно, то було по-дурному, але тоді я почувався загнаним у глухий кут і не вигадав нічого кращого, ніж розповісти всю правду. У них були листи, фотографії, і зрештою всі мої непереконливі історії розлетілись, мов картковий будиночок.

— Вони нас захищають.

Доктор Спенґер зиркнула на моїх батьків.

— Усіх нас?

— Ні. Лише дивних дітей.

— Дивних дітей, — повільно повторила доктор Спенґер. — І ти вважаєш себе одним з них.

Я простягнув руку.

— Віддайте мені листи.

— Ти їх отримаєш. Але спершу нам треба поговорити.

Я склав руки на грудях. Вона розмовляла зі мною так, наче ай-к’ю в мене був сімдесят, не більше.

— Чому ти думаєш, що ти дивний?

— Бо я бачу те, чого не бачать інші люди.

Краєм ока я помітив, як бліднуть батьки. Для них це був сильний удар.

— У листах ти згадуєш якийсь… Пан…контуркон? Що ти можеш мені про нього розказати?

— Не я писав ті листи. То Емма.

— Авжеж. Тоді змінимо ракурс. Розкажи мені про Емму.

— Докторе, — втрутилася мама, — мені здається, не варто заохочувати…

— Пані Портман, прошу вас. — Доктор Спенґер застережно підняла руку. — Джейкобе, розкажи мені про Емму. Це твоя дівчина?

Татові брови поповзли вгору. У мене ще ніколи не було дівчини. Я навіть на побаченні жодного разу не був.

— Мабуть, була моєю дівчиною. Але потім ми ніби як… узяли паузу.

Доктор Спенґер щось занотувала, а тоді задумливо постукала ручкою об підборіддя.

— А коли ти її уявляєш, то який вона має вигляд?

Я втиснувся в спинку крісла.

— Що ви маєте на увазі — уявляю її?

— О. — Доктор Спенґер склала губи бантиком. Вона зрозуміла, що впорола дурницю. — Я маю на увазі, що…

— Ну все, вистава затягнулася, — сказав батько. — Джейкобе, ми знаємо, що це ти написав ці листи.

Я мало не підскочив у кріслі.

— Що?! Там же не мій почерк!

Батько витяг з кишені листа — того самого, який колись залишила для нього Емма.

— Це теж написав ти, правда? Почерк той самий.

— Ні, теж Емма! Подивися, вона його підписала своїм ім’ям! — я хотів вихопити в батька листа, але він його відвів назад.

— Іноді нам так сильно чогось хочеться, що ми уявляємо, ніби це насправді існує, — сказала доктор Спенґер.

— Ви мене божевільним вважаєте? — прокричав я.

— У моєму кабінеті цього слова ніхто не вживає, — запевнила доктор Спенґер. — Джейкобе, будь ласка, заспокойся.

— А як же марка на конверті? — не вгавав я, показуючи на листи, що лежали перед Спенґер на столі. — Вони всі з Лондона!

Батько зітхнув.

— Минулого семестру в школі ти вивчав «Фотошоп». Я, може, й старий, але знаю, як легко підробити марки.

— А фотографії? Їх я теж підробив?

— Вони дідусеві. Я впевнений, що вже бачив їх раніше.

Голова в мене йшла обертом. Відчуття було таке, що мене викрили, зрадили, страшенно зганьбили. А потім я перестав говорити, бо все, що я казав, наче тільки утверджувало їх у думці, що я збожеволів.

Я сидів і кипів од злості, поки вони обговорювали мене так, ніби мене й нема в кімнаті. Доктор Спенґер поставила мені новий діагноз — «радикальна втрата зв’язку з реальністю» і сказала, що ці «дивні» — частина світу галюцинацій, який я створив для себе сам, та ще й уявну подружку вигадав. Оскільки я дуже розумний, то багато тижнів у мене виходило вдавати, ніби я цілковито нормальний, але ці листи доводять, що до зцілення ще далеко. Я навіть можу бути небезпечним сам для себе. Вона порадила одразу ж, не зволікаючи ні хвилини, відправити мене в «стаціонар» на «реабілітацію і нагляд» — як я зрозумів, психіатри так завуальовано називають «дурку».

Вони вже все розпланували.

— Лише на тиждень-два, не більше, — сказав батько. — Це чудова клініка, надзвичайно дорога. Вважай, що це будуть маленькі канікули.

— Віддайте мої листи.

Доктор Спенґер поклала їх назад у теку.

— Вибач, Джейкобе, — сказала вона. — На нашу думку, буде краще, якщо вони залишаться в мене.

— Ви мені збрехали! — я підскочив до її стола й спробував забрати листи, але Спенґер відреагувала блискавично й відстрибнула з текою в руках. Батько закричав і схопив мене, а вже наступної миті в двері ввалилися двоє моїх дядьків. Весь цей час вони чекали в коридорі. Особисті охоронці, на випадок, якщо я схочу втекти.

Усі разом вони відвели мене на паркувальний майданчик, до машини. Мама нервово пояснила, що дядьки поживуть із нами кілька днів, поки в клініці для мене не звільниться палата.

Вони боялися лишатися зі мною наодинці. Мої рідні батьки. А потім відправлять мене туди, де я вже буду головним болем якихось чужих людей. У клініку. Наче я ліктя ушкодив і його треба перев’язати. Називаймо речі своїми іменами: то лікарня для душевнохворих, нехай навіть і дорога. Там я точно не зможу вдавати, ніби проковтнув пігулки, а потім їх випльовувати. Там я вже не обдурю лікарів історійками про дезорієнтацію і втрату пам’яті. Мене накачуватимуть нейролептиками й сироваткою правди, доки я не розповім їм усе до останньої найдрібнішої детальки про царство дивних. І остаточно переконавшись, що я схибнувся і виправити це вже не можна ніяк, вони не матимуть іншого