Бібліотека душ - Ренсом Ріггз

Тож мені наче гора з плечей спала, коли за місяць після повернення додому від Емми нарешті надійшов лист, короткий і недбало написаний: вона просто повідомляла про те, як триває відбудова, й запитувала, що тут у мене. Зворотною адресою була абонентська скринька в Лондоні, досить близька за розташуванням, як пояснила Емма, до входу в контур «Диявольський Акр», тож вона могла порівняно часто прокрадатися в теперішнє й перевіряти її. Відписав я того ж дня, і доволі скоро ми стали обмінюватися двома-трьома листами на тиждень. Жити вдома ставало дедалі нестерпніше, і ці листи для мене були ковтком свіжого повітря.

Ризикувати, щоб батьки знайшли листа, я не міг, тому щодня вистежував листоношу й вибігав йому назустріч ще до того, як він ступав на нашу під’їзну доріжку. Я запропонував Еммі обмінятися імейлами, бо листуватися по інтернету буде швидше й безпечніше, і на кілька сторінок розписав, що таке інтернет і де вона може знайти інтернет-кафе та відкрити собі електронну скриньку, але це було безнадійно; вона й клавіатурою ніколи не користувалася. Однак листи вартували ризику, тому я навіть навчився насолоджуватися писанням від руки. Було щось невимовно солодке в тому, щоб тримати річ, до якої торкалася й на якій писала та, котру я любив.

А в один конверт вона вклала кілька фотографій. І написала ось що:

Милий Джейкобе, у нас тут нарешті стало цікаво. Пам’ятаєш людей на виставці в підвалі, тих, про кого Бентам казав, що то воскові фігури? Виявилося, що він брехав. Він викрав їх із різних контурів і за допомогою порошку Матінки Пилок тримав у стані анабіозу. Ми тепер думаємо, що він намагався запустити свою машину, використовуючи замість акумулятора різних дивних людей. Але до твого порожняка нічого не працювало. А Матінка Пилок зізналася, що їй було про це відомо, ось чому вона так дивно поводилась. Я думаю, Бентам її шантажував чи погрожував убити Рейналдо, якщо вона йому не допомагатиме. Хай там як, але вона допомогла нам усіх розбудити й розвести по їхніх контурах. Скажи, божевілля якесь?

А ще ми використовуємо Панконтуркон, щоб досліджувати різні місцини й знайомитися з новими людьми. Пані Сапсан каже, що нам корисно подивитись, як живуть інші дивні в різних куточках світу. В будинку я знайшла фотоапарат, брала його на останню екскурсію і вкладаю кілька своїх фоток. Бронвін каже, ще трохи — і буде з мене майстер!

Шалено за тобою скучила. Я знаю, що я не повинна такого казати… бо це тільки все ускладнює. Але іноді я просто нічого не можу з собою вдіяти. Може, навідаєшся до нас? Я дуже хочу тебе побачити. Чи, може…

Останні слова вона викреслила й натомість написала: «Ой-ой, мене кличе Шарон. Він уже відпливає, а мені треба, щоб цей лист потрапив на пошту сьогодні. Відписуй швидше! З любов’ю, Емма».

І що могло означати те «чи, може», подумав я.

Я пороздивлявся фотографії, які вона вклала в конверт. Ззаду на кожній був опис буквально на кілька рядків. На першому знімку дві дами у вбранні вікторіанських часів стояли перед смугастим наметом під табличкою з написом «ЦІКАВИНКИ». Ззаду Емма приписала: «Пані Боболінк і пані Гагара відкривають виставку для мандрівників, застосовуючи Бентамові старі артефакти. Тепер, коли дивні можуть мандрувати більше, вони стали на цьому непогано заробляти. Багато хто з нас нічого не знає про нашу історію…»

Далі була фотографія кількох дорослих, що спускалися вузькими сходами до пляжу й шлюпки, що гойдалася на хвилях. «На узбережжі Каспійського моря є один чудовий контур, — написала Емма, — і минулого тижня Нім із кількома імбринами подалися туди покататися на човні. Ми з Г’ю та Горацієм пішли з ними, але залишилися на березі. Годі вже з нас човнів, дякую».

На останній фотокартці були нерозділені дівчатка-близнючки з велетенськими бантами у волоссі кольору воронячого крила. Вони сиділи одна біля одної, відтягуючи руками сукні, щоб видно було те місце, в якому їхні тіла з’єднувалися між собою. «Карлотта й Карліта — сіамські близнючки, — повідомляв напис на звороті, — але це не найбільше їхнє дивацтво. Їхні тіла виробляють клей; коли він висихає, то стає міцнішим за бетон. Єнох на нього сів і потім два дні ще ходив, приклеєний до стільця! Він так казився від люті, що я думала, в нього голова трісне. От би ти це бачив…»

Відписав я одразу ж. Що ти мала на увазі під «чи, може»?

Минуло десять днів, а від Емми — ні слуху ні духу. Мене тривожило, що вона могла подумати, ніби забагато вибовкала в листі, забула про нашу «дружню» угоду і тепер дала задній хід. Я навіть сумнівався, що вона підпише наступного листа «З любов’ю, Емма», трьома маленькими словами, яких я завжди так чекав. А за два тижні я вже засумнівався, що наступний лист коли-небудь надійде.

Коли пошта перестала приходити взагалі, я, мов одержимий, виглядав листоношу, та він не показувався вже чотири дні. Отоді я й збагнув — щось не так. Батьки завжди отримували тонни різних каталогів і рахунків. Якомога недбалішим тоном я в них запитав, що за дивина, чому ми останнім часом не одержуємо пошти? Батько пробурмотів щось про національне свято й змінив тему. Після цього мене охопила ще більша тривога.

Загадку було розгадано під час наступного ранкового сеансу в доктора Спенґер, відвідати який запросили й моїх батьків, хоч це було незвично. Вони сиділи напружені й з попелясто-сірими обличчями, навіть світську бесіду підтримувати не могли. Почала Спенґер з простих невинних запитань. Як я почуваюся? Чи не бачив я цікавих сновидінь? Я розумів, що вона підводить до чогось важливого, і зрештою не витримав напруги й невідомості.

— А чому батьки тут? — спитав я. — І чому в них такі обличчя, наче вони щойно з похорону?

Уперше за весь час нашого знайомства незмінна усмішка доктора Спенґер зблякла. Відкривши шухляду письмового стола, вона витягла звідти три конверти.

Листи від Емми. Усі розпечатані.

— Нам треба про це поговорити, — сказала вона.

— Ми ж домовилися, що між нами не буде жодних таємниць, — озвався