Червоний горобець - Метьюз Джейсон
Хмарка диму, і він зник. За півгодини команда ФБР похмуро передала, що вони якимось чином загубили зайця на півдні алеї Вашингтона, в Маунт-Верноні його не бачили, тож вони повернулися назад по маршруту, прошмигнувши через Александрію, на північ до передмість Вірджинії. Гачок Голова міцно зачепився їм за губу, тягнучи все далі й далі.
Дощ ущух, трафік порідшав, а Голов прямував на північ через південний захід Вашингтона, крадучись, петляючи, зупиняючись на узбіччях, аби почекати й подивитися. Двірники уривчасто пробігали по його лобовому склу. Йому лишилося перетнути Національну алею, щоб потрапити в середмістя. Він припаркує машину в підземній стоянці на К-стрит і пройде пішки щось із дюжину кварталів до «Табард інну». Він не помітив і натяку на спостереження; роки досвіду підказали йому, що він відірвався, залишився сам, звільнився.
Восковий олівець Сока Бербанка скрипнув по карті. Розворот стався на Вілсон-бриджі — єдине пояснення — і стрижень вказував у напрямку середмістя. Він відклав убік ФБРівський передавач; єдине, що зараз неслося по його частотах, була чиста єресь. Його олівець скрипнув ще кілька разів, і він вивів суцільну лінію уздовж Алеї, три машини на Сьомій, Чотирнадцятій і Сімнадцятій вулицях необережно повиїжджали з тунелів на Дев’ятій і Дванадцятій. У присмерках Кліо помітила, як чорний БМВ Голова прямує Чотирнадцятою вулицею. Вона м’яко потягнулася за ним, у тому ж напрямку і з тією ж швидкістю. Вона в’їхала у трафік і послідувала за ним так, як це може зробити лише бабуся — ніжно і з великою турботою.
Дві інші машини «Оріонів» простежили за Головим, послуговуючись паралельними шляхами уздовж Вісімнадцятої та Пенсильванія-авеню. Мел із Соком передали нагляд Джонні поблизу Макферсон-сквер, де він побачив, як Голов заїхав на стоянку. Команда підготувалася до пішого переслідування росіянина; і от саме в цій справі їм не було рівних. Уже більше десятиліття вони не використовували схеми ABC. Натомість кружляли довкола кролика, поливали його шоколадом. Вони виходили наперед, поверталися назад, переходили дорогу перед ним, робили петлю. Якщо Голов кидав погляд на одного з «Оріонів», він чи вона навіть не здригалися, не оберталися чи не починали розглядати вітрини. Вологий погляд зустрічав його на якусь мить, затим ставав безтурботно-приємним, блакитне волосся під беретами, хвацькі рибальські кепки, торби, сумки, бібліотекарські окуляри і вересова люлька. Голов, високий, показний, почуваючись як удома на вулицях Парижа і Лондона, нічого не запідозрив.
Вони були аж надто хороші, надто природні, надто мінливі. Посеред вуличного натовпу вони були невидимі, особливо для старшого офіцера СВР, виснаженого тиском, ситого під зав’язку безкомпромісним тягарем служби. Він працював над серйозною справою, і його бачення звужувалось разом із кожним кроком, що він робив у напрямку до «Табард інну». Росіянина загнали п’ятеро пенсіонерів, вкритих пігментними плямами і з хворими колінами. Якби він когось засік, то розвернувся б, купив газету, замовив каву, попрямував додому, відмінив зустріч. Проте він нічого не помітив.
Дощ ущух, і коли Голов звернув на Н-стрит, «Люк» закрився. Це сталося в «Табард інні» — єдиному можливому варіанті на Н-стрит, крім хіба готелю «Топаз». Мет і Кліо вже сиділи у холі, знявши черевики, розтираючи ноги, нарікаючи: «Боже милий, як вони болять». Вони прослідкували, як Голов отримав ключ від номеру і зник на вузеньких сходах.
Дисципліна і чітко встановлена процедура змушувала їх просидіти там ще півгодини — поспостерігати за подіями і потенційно цікавими особами. Вони не мали ордеру на арешт, тож якщо проведуть там більше часу, це може сполохати об’єкт. Відтак Сок подзвонив Бенфорду, стисло відзвітував і поклав слухавку. Після того клацнув приймачем і наказав їм виходити.
Вони не бачили зустрічі, не влаштовували пункту спостереження. Їм вдалося обхитрувати резидента СВР, втім агент, або хтось підозрілий, так і не прийшов. Терпіння та перспектива допомогли їм завершити цей безрезультатний вечір. Як і вечірні хот-доги у «Шейк шек» на Вісімнадцятій вулиці.
Дуже вірогідно, що офіцер російської розвідки таємно зустрічався з неідентифікованим інформатором з уряду США саме в той час, коли «Оріони» замовляли свої хот-доги. Досвід операцій Джонні в Китаї виявлявся в капусті з кунжутом і перці чилі. Орест був пуристом, тож визнавав лише гірчицю і квашену капусту. Мел любила цибулю і кетчуп, класична піаністка Кліо додала в свій латук, помідори, бекон і блакитний сир. Кілька років тому Сократ шокував усіх так, що вони аж ніяково примовкли, винайшовши хот-дог «Глибинна бомба», інгредієнти для якого були лише в «Шейк шеку»: огидна суміш із підсмаженої на сковороді картоплі, карамелізованої цибулі, анчоусів і вогняного аргентинського соусу чімічурі. За взаємною згодою «Оріони» домовились ніколи не їсти в одній машині з Соком.
***
Бенфорд говорив по телефону з ФБР, поперемінно то волаючи і лаючись, то благаючи їх у цю ж мить відправити групу спостереження до «Табард інну». Зробили ще кілька дзвінків, повідомили начальника зміни, зібрали загін спостереження. За ті дві години, які знадобилися федералам, аби розміститися довкола маленького готелю, Стефані Буше встигла прибути, зустрітися з Головим і поїхати. Прослідувати за сенаторкою не становило б жодних труднощів, точно було б легше, ніж простежити за Анатолієм Головим. Це було б легше, ніж прослідувати за групою японських туристів, що прогулюються з рожевими парасолями в руках уздовж Приливного басейну. Це було б навіть легше, ніж прослідувати за слоном із дзвоником на хвості, що проходить через фабрику з виготовлення рисового паперу.
Рівень зухвалості й соціопатії сенаторки Буше був настільки високий, що вона навіть поверхово не дбала про стеження на вулиці, хай навіть і була залучена до державної зради щонайвищого рівня. Вона припаркувалася в зоні автобусної зупинки на Н-стрит — єдиному вільному місці, — вона розраховувала на недоторканність, яку надавав їй її червоно-білий номерний знак Конгресу. Вийшовши після зустрічі з Головим, без чергового диску корпорації «Петфайндер», вона одразу ж поїхала додому. ФБР пропустило геть усе.
***
Бенфорд проглянув звіт «Оріонів» наступного дня, водночас горланячи на присутніх у кімнаті спецагентів ФБР. Нейт тихенько сидів позаду, під стіною.
— Ви мені пробачте, — сказав Бенфорд своїм пронизливим професорським тоном, у якому Нейт розпізнав тріпотіння першого червоного сигнального прапорця, що передує шквалу. — Але я хочу сповістити вам про факт того, що вашингтонський резидент СВР зник із поля зору після кількагодинного спостереження, аби, безсумнівно, зустрітися з американським кротом, справу якого Центр визначає як «Справа Директора». Вашій організації знадобилося сто двадцять хвилин після мого дзвінка, щоб прибути до «Табард інну», який розташований за якісь, грубо кажучи, неповні дві милі від будівлі імені Едгара Гувера. Всупереч емпіричним доказам контакту між росіянином і американським зрадником, ви не потурбувалися перевірити журнал реєстрації, поговорити з персоналом готелю, я вже не кажу про те, щоб піднятися на другий поверх і зайти до номеру Голова. Та зайшли б ви до кімнати і фізично обшукали найстаршого офіцера СВР у всій північній півкулі, то, безсумнівно, знайшли б секретні дані — в тій чи іншій формі, — які того самого вечора передав Голову американський агент.
Спецагенти ФБР засовалися на стільцях.
— Але ж ні, ФБР нічого не зробили. У цій, вірогідно, найбільшій шпигунській справі з 2001 року, ви дозволяєте зраднику вільно вийти з номеру, неідентифікованим.
— Підозрюваному, — сказав Чез Монтґомері.
На його краватці була зображена Гогенова полінезійська дівчина на відпочинку. Бенфорду було
