Місце під зорями - Анні Кос

Проте вона розумно утрималася не тільки від засудження, а й від оцінки чужих звичаїв. Зрештою, вони складалися роками, і хоча сторонньому спостерігачеві багато що могло здатися заплутаним і складним, уміння лісових родів виживати за будь-яких умов доводило правоту їхніх суджень хоча б у межах своїх земель.

Невдовзі серед високих дерев попереду замайоріло яскраве світло. Скіітле попрощався з гостями тут, під зеленими  кронами:

— Маю повертатися до родини, справи не чекають. Переказуйте моє шанування пану Ейдану й пану Лонхату. Судячи з того, що я почув, нас чекають цікаві часи.

Ліси закінчилися несподівано різко, немов хтось відрізав гострим лезом темну крайку дерев і пришив її невидимими нитками до рівнин. Простір, що відкрився очам мандрівників, приголомшував. Йорунн зупинила коня й вдивилась у м'які вигини  степу жадібним, голодним, болісно-напруженим поглядом. Аромати смолистої хвої та прілого листя, що панували у лісах, безслідно розчинилися під ударами сухого й гіркувато-терпкого вітру. Перед нею коливалося справжнє трав’яне море. 

Свобода. Дім. Втрачена юність. Рідні люди. Загиблі друзі. Зруйновані надії. Провина. Прощення. Рішучість. Помста. Усе це змішалося в один неподільний, потужний, всепоглинущий заклик, який Йорунн відчула так гостро, ніби між нею і її минулим не стояли довгі чотири роки на чужині.

— Міледі? З вами усе гаразд? — звернувся до неї один із супутиків.

Йорунн примружилася, розправила плечі й глибоко вдихнула. 

— Так. Просто я повернулася у втрачене.

Дівчина розпустила шкіряну мотузку на потилиці й дозволила короткому волоссю розсипатися по плечах, а потім озирнулася й хитро підморгнула: 

— Постарайтеся не відставати… надто сильно. Ї-і-і-і-ха!