Обрані - Надія Філіпська

Вони пройшли повз дві кімнати, такі ж темні й завалені різним мотлохом, як і коридор. Попереду рипнули двері, і обраний за Карлом вийшов на освітлену кухню. Вона виявилася великою і порівняно з іншими приміщеннями будинку виглядала обжитою. На полицях стояв глиняний посуд, а в осередку закипала вода. Старий кинув у чашки трави, залив окропом і кухнею поширилися аромати м'яти та чебрецю. Карл поставив перед Річардом чашку з ароматним напоєм, сам сьорбнув з іншої.

– А ти я дивлюся не простий.

– Обраний, – сказав Річард, дивуючись звідкіля старий міг знати про магію, адже звичайні люди її не відчувають.

– Обраний це добре. Хороша магія, але не твоя, – продовжував старий.

Річард перевів здивований погляд на старого. 

– Тепер вже моя. Решта в минулому, – твердо мовив обраний.

– А чи в минулому ...

Обраний перейшов на магічний зір і якісь секунди вивчав старого. Карл раніше був простою людиною, але зараз він мав три магічні здібності – "подарунки". Раніше Річард чув про такі "подарунки" але бачив їх вперше. Випитувати таємниці Карла обраний не збирався, адже і сам був "не таким простим", як висловився Карл.

– Я прочитав вашу книгу «Реальність давніх міфів» і хотів би дізнатися більше про Браск.

– Браск, – тихо промовив Карл. – Як давно це було.

Він довго дивився у свій кухоль, ніби намагався знайти там миті минулого життя. Річард пив ароматний напій і терпляче чекав.

– Я багато подорожував Тарлесом, і бачив різне, – ніби отямившись від сну, почав Карл. – Нас було десятеро – любителів пригод. Ми об'їздили всі загадкові місця королівства. Все, що якимось чином пов'язане з міфами та легендами Тарлеса. Побували на болотах Фельца та навіть тиждень жили у Північних землях. Мандрували Сніжними горами, і майже місяць ми провели в Дикому лісі. Різне траплялося. Іноді все проходило тихо і спокійно, а іноді кидали все, аби врятуватися. Але Браск – він інший. Жодні легенди та міфи не розкажуть про нього. Для мене він став останнім у моєму списку мандрівника.

Обраний уважно слухав старого, намагаючись не пропустити жодного слова.

– Там є магія, дика магія. З нею не можуть змагатися ні обрані, ні маги. Вона набагато давніша за нас усіх, і може позмагатися з самим Тарлесом. Магія тисне, поглинає все і всіх, хто потрапляє під її вплив. Вона не терпить чужинців, вона сама по собі.

– А що сталося із самим містом?

– Місто, – посміхнувся Карл. – Не знаю, яка сила попрацювала в Браску п'ятсот років тому, але навіть сьогодні це виглядає моторошно. Місто стоїть, як і раніше, але воно мертве. І це відчувається у всьому. Там неможливо забутися, постійно чогось чекаєш, – старий сьорбнув з чашки і після хвилинної затримки продовжив. – Якщо ти все ж таки зважишся туди поїхати, то моя тобі порада, забратися звідти до темряви. Ніякі твої таємниці тебе не врятують. Ми ставали на стоянку в версті від Браска, але й там чули моторошні звуки, і за всю ніч ніхто так і не стулив очей. Як тільки сонце заходить за обрій там починає творитися щось недобре. Магія вирує гірше ніж вдень, одне добре що межу міста вона не перетинає.

Ох і не простий цей старий. Ще ніколи Річард не почувався таким незахищеним. Жодна жива душа в Тарлесі не знає про нього всю правду, а старий читав його, як відкриту книгу. 

– Так, цікаве містечко, – сказав Річард, а сам подумав про Кіру, яка так безтурботно вирушила туди. – Дякую за розповідь. Проводити не треба, я сам знайду дорогу.

Річард вийшов, залишивши старого віч-на-віч із привидами його минулого.