Будні феодала - 1 - Олег Говда

А по-друге, — схоже, їх дуже цікавило те, що діялося всередині намету. До чого вони уважно дослухалися і час від часу обговорювали, обмінюючись тихими репліками.

Я пояснив знаками, що цих беру собі, і Віктор із козаками рушив далі, назустріч групі Мамая. Завершивши коло, їм потрібно було зайнятися визволенням бранців. Насамперед козаків. Гусари в нічній вилазці зайві. У злитій кінній лаві, зі списом наперевіс — страшна сила, але зараз час вовка… і таких же умінь. Тому козакам, що мають пластунський вишкіл, більше віри.

«Секретар» справно вів зворотний відлік. І коли загальна кількість зарізаних людолов досягла вісімнадцяти, я вирішив, що довше чекати немає сенсу. Тих, що залишилися живими, навіть селянки закопають, якщо свободу отримають.

— Пістоль!

До вогнища йшов зовсім не ховаючись. Враховуючи те, що саме вільний крок дасть мені можливість наблизитися. Навряд чи нукери подумають, що ворог йтиме відкрито — скоріше за свого приймуть.

Так і сталося. Почувши кроки, один з воїнів подивився в мій бік, підсліпувато мружачись, і щось запитав. Негучно…

Я вдав, що не почув.

Питання поставили вдруге, голосніше. І другий стражник теж повернувся. Дякую, на це я і чекав. Погано стріляти у кольчугу. А ось у відкрите обличчя та ще й з шести кроків — одне задоволення. Втім, щодо задоволення, я, звісно, загнув. Нічого приємного у цьому видовищі немає. Не кіно… Окрім почуття задоволення. Бо не людину вбиваєш, а ворога.

Постріли розбудили весь табір. І одразу стало зрозуміло, чому татари почувалися так безтурботно. Усіх бранців пов'язали на ніч так, що ніхто навіть підвестися не зміг. За що бусурманам окреме спасибі. Зрозумівши, що довше дотримуватись тиші не треба, мої бійці буквально за хвилину втихомири всіх, хто схопився на ноги. Бо не боялися поцілити у своїх.

А ще за хвилину з намету висунулась скуйовджена бородата морда. Начисто виголена голова біліла в напівтемряві, як борошном обсипана.

— Ти хто?! — обурено заволав мурза, звертаючись до мене. — Клянуся Аллахом, ти пошкодуєш, що насмілився напасти на мене і моїх людей! Я велю розірвати тебе кіньми! Ні, я видам тебе гетьманові Хмельницькому, і він сам посадить тебе на палю!

Віктор і Мамай на той час підійшли і стали поруч.

— Мені здається, у наметі ще хтось є, подивіться.

— Не сміти! — заволав мурза, все ще вірячи в дипломатичну недоторканність.

Але Мамай не довго думаючи, схопив татарина за бороду, тріснув кулаком у чоло, так що у того закотилися очі, і ривком висмикнув назовні, а у звільнений отвір зазирнув іспанець. Але всередині намету було надто темно, щоб щось розгледіти, тому ідальго наплював на гарні манери, схопив того, хто перебував у наметі за ногу і з не меншою ніж Мамай вправністю, втягнув назовні.

Загалом, знаючи звичаї людолов, я приблизно так і думав. Перед нами була бранка. Гарна, юна і зовсім оголена, якщо не брати до уваги шовкових шарфів, якими Сабудай зав'язав дівчині рот і завернуті за спину руки. Того й тихо було…

Не чекаючи розпорядження, Мамай витрусив мурзу з накинутого на плечі халата і укутав ним полонянку. Іспанець тим часом розв'язав шарфи, звільняючи дівчині руки та рота. А коли глянув у заплакане личко, то аж завив. Наче йому ніж у груди встромили.

— Агнешко?! Сонце моє! Ти тут? Ааааааа! Вб'ю, мерзотника!

Віктор де ла Бусенор метнувся до мурзи, що лежав у безпам'ятстві, намацуючи на поясі палаш. І рухався так прудко, що ми з Мамаєм ледве встигли перехопити розлюченого ідальго.

Ось так фортель… Як то кажуть, навмисне не вигадаєш.