Будні феодала - 1 - Олег Говда

Зрозуміло. Я, загалом, щось таке й припускав. Голова мені точно не зрадіє. Ніч на подвір'ї. Мабуть, повечеряв і спочивати ліг. Гуляти по нічній фортеці теж не хочеться — нагулявся, поки сюди дибав. Ринок, швидше за все, до ранку теж закрився... Тож із усіх послуг залишається найпривабливіший — шинок. Тим більше, витязь Данило наполегливо рекомендував його не уникати…

Вирішено. Топаємо до питного закладу. Подивимося, що там на вечерю подають і які такі потрібні люди зустрічаються…

  Будинок з характерною вивіскою у вигляді пивного кухля виявився ближчим за інших. Майже поряд із воротами. Розумне рішення. Щоб мандрівники навіть не роздумували, а пірнали, так би мовити, з розбігу... Ми й не будемо. Увійдемо. Тим більше, аромати зсередини долинають просто чудові. Особливо, якщо в роті ні крихітки за весь день не було...

Невелика кімната на шість столів та прилавок. Не людно… Ближче до прилавка вечеряють двоє…

«Найманий стрілець» та «Завсідник корчми (тверезий)», — видав довідку «секретар».

Зрозуміло. Будемо мати на увазі.

За сусіднім столиком чи то дрімає, чи чекає на когось яскраво виражене «обличчя кавказької національності». Втім, я можу помилятися. Чи мало на світі людей горбоносих, смаглявих і з синьо-чорними бородами.

«Посередник», — зазначив «секретар».

Не надто зрозуміло, але не все одразу. Розберемося.

Через прохід від нього, з нудним виглядом колупається в полумиску з кашею ще один відвідувач.

«Подорожній»

Я і сам мандрівник, якщо на те пішло. Гаразд, теж на замітку.

А ось у самому затемненому кутку типаж цікавіший. Похмурий, аж обличчям почорнів. У стрілецькому каптані. І на столі перед ним не вечеря, а штоф та склянка. Навіть хліба нема. Висновок — людина топить горе.

«Стрілець Федот», — підказав «секретар».

Гм… Знайоме ім'я. На слуху… Зараз, зараз… Чи не той це бідолаха-стрілець, дружина якого піддячому в око запала? Цікаво дівки танцюють…

Саджу своїх молодців за найближчий до входу стіл і підкликаю господаря шинка.

— Добрий вечір. Що бажаєте, пане?

— Повечеряти та переночувати.

— За двадцять п'ять талерів я накрию багатий стіл для всієї компанії, а також приготую м'які ліжка.

Нічого собі ціни тут у них. Втім, я хоч і не перераховував ще, але з розбійників мені не менше п'яти сотень прилетіло. Тож не збіднію. А хлопцям, та й мені теж, по-людськи відпочити не завадить. Здоров'я поки що навіть на половину норми не повернулося.

— Зійдуть і не найм'якіші, головне, щоби без блощиць та іншої живності.

— Ображаєте, пане. Кожної зими виморожуємо гостьову хату, — аж сплеснув руками господар.

У виконанні огрядного чоловіка це виглядало настільки комічно, що я навіть усміхнувся.

— Гаразд. Тримай гроші. Тягни частування…

А коли корчмар пішов, обернувся до хлопців.

— Значить, сидите тут, вечеряєте. Закінчите — попросіть господаря показати вам кімнати. Мене не чекайте, лягайте спати. Ви мені потрібні здоровими і відпочившими. Якщо вранці мене не буде, то повертаєтеся за цей же стіл. Снідайте та чекайте… Я з господарем домовлюся. Усе зрозуміло?

— Та ми... — загудів Четвертак.

— Тссс… Пошепки.

— Так, зрозуміли, батьку-отаман. Вечеряти, спати… снідати і чекати.

— Молодці.

Хлопці пожвавішали не стільки від похвали, скільки від виду господаря, що повертався, навантажений посудом так, що тільки маківка з-за таці виднілася. Ну а я тим часом перемістився за стіл Федота-стрільця. Не люблю, коли людина напивається сама. Неправильно це, не по-людськи…