Стратегія Блакитного Океану. Як створити безхмарний ринковий простір і позбутися конкуренції - В. Чан Кім

Прямі продажі сподобалися клієнтам іще й тому, що Dell пропонувала небачено короткі терміни доставки. Приміром, від замовлення до доставки комп’ютера в Dell минали чотири дні, тимчасом як конкуренти на це в середньому витрачали тижнів десять з гаком. Ба більше, за допомогою онлайн і телефонної системи замовлення клієнти дістали змогу добирати комп’ютер на свій смак. З іншого боку, збирання комп’ютерів на замовлення дозволило Dell значно скоротити складські витрати.

Сьогодні Dell, без сумніву, є лідером на ринку за кількістю продажів ПК; прибутки корпорації злетіли з 5,3 мільярда доларів 1995 року до 43 мільярдів доларів 2006 року.[108] Нові блакитні океани й далі створюються в комп’ютерній індустрії, від планшета iPad від Apple до послуг віртуальних хмарних сховищ, що давно перестрибнуло можливості Dell. Щоб зберегти свою роль на ринку, завдання компанії Dell полягає в створенні нового блакитного океану, і це має знову заполонити уяву й відкрити гаманці покупців. Без цього Dell не пощастить вийти з червоного океану жорсткої конкуренції, де компанія зараз себе бачить.

Як і в автомобілебудуванні, блакитні океани в комп’ютерній індустрії були укшталтовані не за допомогою новаційних технологій як таких, але завдяки об’єднанню технології з тими елементами, що являють собою особливу цінність для покупців. У випадку з IBM 650 і ПК-сервером Compaq новацію цінності досягали через спрощення технології. Крім того, ми могли бачити, що старожили галузі – CTR, IBM, Compaq – відкривали блакитні океани так само часто, як і новачки, на взір Apple і Dell. Кожен блакитний океан пройшов довгий шлях для зміцнення позицій свого бренда й сприяв не лише зростанню прибутків компанії-відкривача, а й усієї комп’ютерної галузі.

Кінотеатри

Тепер поговорімо про кінотеатри, які дають багатьом з нас нагоду розважитися після роботи або у вихідні. Відлік цієї галузі в США можна вести з 1893 року, коли Томас Едісон виставив на загальний огляд «кінетоскоп» – дерев’яний ящик, усередині якого промінь світла проходив крізь кіноплівку. Глядачі могли зазирати в окуляр тільки по одному, і розвага дістала назву «піп-шоу».

Два роки по тому співробітники Едісона розробили проекційний кінетоскоп, який показував рухомі картинки на екрані. Одначе цей апарат не використовували серйозно. Стислі фільми тривалістю кілька хвилин демонстрували в перервах між діями водевілів у театрах. Робилося це для того, щоб підвищити цінність вистав за участі акторів, що було основною сферою діяльності театрів, а не відкрити окремий розважальний захід. Технологія давала змогу створити кінотеатри, проте ідея створення блакитного океану тоді ще не зайшла в голову нікому.

Nickelodeon

Стан справ змінив Гаррі Девіс, який 1905 року відкрив у Піттсбурзі (штат Пенсильванія) перший дешевий кінотеатр, так званий Nickelodeon. Вважається, саме завдяки Nickelodeon був створений величезний блакитний океан галузі кінотеатрів у США. Подивіться, чим відрізнялися кінотеатри від звичних театрів. Хоча більшість американців на початку ХХ століття належали до робітничого класу, театр, який пропонував постановки п’єс, опер і водевілів, призначався соціальній еліті.

Оскільки пересічна родина одержувала всього 12 доларів на тиждень, візит до театру був таким людям просто неприступним – задорогим. Середня вартість квитка в оперу становила 2 долари, а на водевіль – 50 центів. Більшість театрів були надмірно серйозні. Вони не приваблювали не надто освічених представників робітничого класу. До того ж відвідування їх спричинювало незручності. Вистави відбувалися лише кілька разів на тиждень, а оскільки більшість театрів розташовувалася в багатьох районах міста, робітникам було важко туди дістатися. Вагомішій частині американців такі розваги були неприступними.

А ось квиток до Nickelodeon Девіса коштував п’ять центів (п’ятицентова монетка називається «нікель», звідси й назва кінотеатру). Девісу досить було цих п’яти центів, оскільки він спростив увесь театральний антураж і залишив тільки головне – сидіння й екран – та розміщував кінотеатри в дешевих робітничих районах. Потім він подбав про те, щоб час сеансів був зручним, а їхня кількість достатньою – його кінотеатри відкривались о восьмій ранку і давали сеанс за сеансом до півночі. У Nickelodeon показували веселі, невибагливі комедії, зрозумілі практично будь-кому, незалежно від освіти, мови або віку.

Робітники валили в Nickelodeon, де за день могли розважитися близько семисот чоловік. 1907 року Saturday Evening Post повідомила, що кількість відвідувачів кінотеатрів за день перевищила два мільйони.[109] Незабаром Nickelodeon поширилися по всій країні. До 1914 року в США вже було вісімнадцять тисяч Nickelodeon, які відвідували до сімох мільйонів осіб на день.[110] Блакитний океан виріс у тримільярдну індустрію.

«Палас-театр»

1914 року, коли блакитний океан Nickelodeon досяг свого піку, Семюел «Роксі» Ротапфель вирішив привнести чарівність рухомих картин у життя середнього й вищого класу, що саме починав зароджуватись, і відкрив у Нью-Йорку перший у США «Палас-театр». Доти Ротапфель володів безліччю Nickelodeon. На відміну від Nickelodeon, які вважали за низькосортні та примітивні заклади, «палас-театри» Ротапфеля являли собою вишукані кінозали з екстравагантними канделябрами, дзеркальними холами й величезними дверима. Служителі, котрі відганяють машини на стоянку, плюшеві двомісні дивани й довгі фільми з театральними сюжетами – відвідати такий кінотеатр не соромно було також любителям театру й опери. Ціна ж на квитки була цілком прийнятною.

Кінотеатри-палаци тішилися комерційним успіхом. У період з 1914 до 1922 року в США відкрилися чотириста нових «палас-театрів». Для будь-якого американця, незалежно від його доходу, така розвага, як відвідування кінотеатру, ставала все популярнішою. Як сказав Роксі, «хибно й небезпечно давати людям те, що вони хочуть. Люди самі не знають, чого їм хочеться… [Дайте] їм щось краще». «Палас-театри» вдало поєднували антураж оперного театру і вміст Nickelodeon – кінофільми, що дозволило їм відкрити новий блакитний океан для своєї галузі й залучити нові маси глядачів, які належали до вищого й середнього класу.[111]

Наприкінці 1940-х років, зі зростанням добробуту нації, американці почали переїжджати в передмістя, справджуючи мрію мати власний будинок з огорожею, курку в кожній каструлі й машину в кожному гаражі, почали даватися взнаки чинники, що обмежували концепцію зростання «палас-театрів». Передмістя, на відміну від великих міст або метрополій, не могли забезпечити значні розміри й пишні інтер’єри, що стали невід’ємною частиною «палас-театрів». Унаслідок конкурентної боротьби в передмістях з’явилися невеликі кінотеатри, що показували один фільм на тиждень. Утім, хоча такі заклади порівняно з «палас-театрами» були «ціновими лідерами», вони не могли полонити уяву відвідувачів. Вони не давали людям особливого відчуття шикарно проведеного вечора, і їхній успіх цілком залежав від якості фільму. Якщо фільм