Доставка щастя. Шлях до прибутку, задоволення і мрії - Тоні Шей
— Як спущуся з гори, то неодмінно пошукаю місце, де можна переглянути електронну пошту, — сказав я Фредові. — Ти зможеш наступної п’ятниці написати мені зо два слова про справи в eLogistics?
Фред кивнув.
Подумки я прокручував варіанти, що залишаться в нас, якщо не вдасться виправити ситуацію з eLogistics. Тоді доведеться або шукати іншого провайдера складських послуг, або заводити власний склад у Кентуккі, а це потягне за собою пошуки приміщення і погодження умов його оренди. Й знову перевозь усе на інше місце! А над усім оцим висів продаж пентхауса, від якого залежало існування компанії. Водночас я сподівався, що Фредові вдасться зацікавити нові бренди працювати з нами, і ми й далі зможемо нарощувати обсяги торгівлі. Втім, це піде нам на користь лише тоді, коли нові партії вже отриманого товару не залежуватимуться на розвантажувальній естакаді. Я проганяв в уяві тисячі можливих сценаріїв «а що як...» і намагався відповісти на якнайбільше електронних повідомлень, перш ніж відбуду в подорож. Я вже встиг розквитатися десь із половиною, аж раптом збагнув, що вже варто й спинитися.
Я запізнювався на літак.
Сніги Кіліманджаро
Коли ми з Дженн почали сходження на Кіліманджаро, ішов дощ. Після добового перельоту від аеропорту до аеропорту ми врешті приземлилися в Танзанії. День перепочивши, ми з усім своїм туристичним скарбом поїхали туди, де мало стартувати сходження, і познайомилися з гідом та його командою, що мали супроводжувати нас аж до вершини.
Хоч від компанії мене відділяло півсвіту, Zappos не йшла з голови. Я знав, що там усі почуваються так, наче над ними вже кружляють стерв’ятники. Ми здолали таку велику путь, перед нами відкривалися такі фантастичні можливості!.. Але фінансові втрати компанії були, мов та інфекція, що перекреслює весь позитив. А всього цього можна було б уникнути, якби ми були трохи завбачливіші чи якби я не поставився до купівлі пентхауса як до першочергового завдання.
І ось доля компанії залежить від того, чи вдасться своєчасно знайти покупця на помешкання.
Я вже прокручував у голові сценарій, коли покупець не з’являється і все летить шкереберть. Казав собі, що слід сприймати все спокійно, бо протягом цієї епопеї у нас були не лише труднощі, а й купа всілякого позитиву. А зараз я був виснажений розумово та емоційно.
Я думав про всіх тих людей, які протягом останніх кількох років були учасниками нашої пригоди.
Першого дня підйому на Кіліманджаро наша дорога пролягала через густі задощені ліси. Спершу було тепло, та ближче до вечора температура почала падати, і я, промокнувши під зливою, хапав дрижаки.
Був виснажений фізично, та все одно не міг заснути, і в напівдрімотному стані мені ввижались якісь образи. Я дуже здивувався, почувши серед ночі дзеленчання свого мобільника. Звідки ж мені було знати, що тут, високо в горах, він ловитиме сигнал!
Телефонував мій ріелтор із хорошою новиною: знайшовся покупець на пентхаус, і він давав більше, ніж я просив. Я негайно пристав на пропозицію і відключився. Мене огорнуло відчуття полегкості. Найгірше залишилося позаду. Zappos була врятована.
Несподівано майбутній п’ятиденний підйом перестав здаватися такою серйозною справою. Я почувався так, неначе вранці замість сходження просто сяду в літак рятувальної служби, що пролетить над засніженою вершиною і щасливо висадить мене вже на другому боці гори.
Наступні кілька годин я спав, як немовля.
Потім раптом прокинувся, наче від штурхана. Мені здалося, що знадвору долинає дивний голос якогось звіра, та це просто розігралася моя уява.
А потім, усвідомивши всю правду, я й геть повісив голову.
Ніхто мені не телефонував. І не було ніякої пропозиції.
Телефонна розмова була просто сном.
Вершина
Наступні чотири дні сходження на Кіліманджаро стали для мене тестом на фізичні, розумові та емоційні можливості. Ми йшли по дванадцять годин на день, прокладаючи собі шлях через п’ять різних кліматичних зон: дощові ліси, альпійські луки, напівпустелю, високогірну пустелю та сніги.
Урешті-решт я підхопив застуду, з кашлем і нежитем. Від сухого повітря на великій висоті носом цибеніла кров. Половину дороги я йшов, заткнувши ніздрі тампонами з паперових хустинок, тому дихати було ще важче. І хоча я приймав ліки від висотної хвороби[57], її симптоми однак проступили у вигляді головного болю, нудоти та діареї. Я ніс лише легенький рюкзак, але плечі та спина страшенно боліли, починалися м’язові спазми. Це було найскладніше фізичне випробування у моєму житті. Мої думки та почуття витали біля Zappos. Не покидала думка, чи встигну я вчасно продати пентхаус, і що робити, як цього не станеться. Ні душових, ні ванн там не було. Я був убитий горем, і безліч разів мені хотілося послати все під три чорти і повернутися.
В останній вечір перед сходженням на вершину ми стали табором о п’ятій вечора і вже о восьмій полягали спати, адже опівночі мав розпочатися останній етап сходження. Проте ні я, ні Дженн не могли заснути на такій висоті, ми крутилися з боку на бік до пів на дванадцяту ночі, аж поки прийшла вже пора вдягатися, покидати намети і готуватися до підйому.
Рушали опівночі, щоб устигнути вийти на пік і зустріти світанок. У дорозі ми вже були майже тиждень, та за рівнем складності цей фінальний кидок перевершив усі наші денні підйоми. Стояла чорнильна пітьма, наголовні ліхтарі вихоплювали з темряви п’ять футів дороги — і все. Ми не бачили, ні скільки ще треба пройти, ні скільки вже пройдено. Повільно ступали крок за кроком, але це зовсім не давало відчуття, що ми кудись прямуємо. Мабуть, таке і є одиночне ув’язнення, казав я сам собі.
Через холоднечу ми всі були закутані, мов капустини, що було страшенно незручно, і кожна зупинка «до вітру» перетворювалася на десятихвилинний подвиг.
Через велику висоту останній відрізок сходження був найважчий з усього попереднього шляху. Щокроку я мусив зупинятися і робити три вдихи й три видихи, щоб відновити дихання, і лише тоді спромагався на другий
