Ніколи не йдіть на компроміс. Техніка ефективних переговорів - Кріс Восс
Команда взялася за необхідні приготування. Я вдягав бронежилет. Ми оглядали місцевість і вирішили, що я можу стати за одним із фургонів, що були припарковані перед банком. Про всяк випадок матиму прикриття.
Аж тут лихо — той випадок, коли ліва рука не знає, що робить права. З’ясувалося, ще на початку двері банку забарикадували ззовні — наші оперативники подбали, щоб ніхто з грабіжників не втік із місця злочину. Звісно, ми всі про це знали, та, коли Боббі мав виходити, мозок у нас ніби перейшов у режим сну. Ніхто з команди спецпідрозділу SWAT не нагадав команді переговорників про цю «незначну» деталь, тому Боббі нестерпно довго не міг вийти, а в мене замлоїло в животі, бо весь наш прогрес у розмові з цим хлопцем міг піти собаці під хвіст.
Ми оговтувалися. Двоє спецпризначенців SWAT наближалися до дверей, тримаючи напоготові балістичні щити й зброю. Вони мали розчистити шлях на вході, хоч не знали, що за дверима. Це була надзвичайно напружена мить. Двоє агентів SWAT могли напоротися на десятки спрямованих проти них револьверів, та не було на те ради — лишалося обережно просуватися. Вони незворушно прямували до банку, розбарикадували двері, позадкували, і от шлях вільний.
Боббі вийшов, піднявши руки вгору. Я отримав чіткі інструкції про те, як діяти, коли грабіжник вийде, чого очікувати. Кілька агентів SWAT обшукали його. Боббі роззирався:
— Де Кріс? Відведіть мене до Кріса.
Нарешті Боббі привели до мене, і ми допитали його в імпровізованому командному пункті. Головне, ми довідалися, що всередині лишився тільки один зловмисник. Командувач відреагував бурхливо. Дізнався я про це пізніше, але розумію, чому він розлютився, чому йому стало соромно. Він же розповідав журналістам, що всередині банда — міжнародні злочинці, пам’ятаєте? Тепер, коли з’ясувалося, що банк захопили двоє, ще й один із них — проти своєї волі, виходило, що командувач не володіє ситуацією.
Та, як я вже казав, тоді ми не знали про реакцію командувача. Тішилися новим відомостям, які означали, що ми ближчі до успішної розв’язки, ніж гадали. Як чудово, святкуймо! Тепер, коли ми дістали важливу інформацію, далі вести переговори буде легше. Однак командувач злився. Йому не сподобалося, що його обіграли, тому він звелів службовцю з технічного відділу Департаменту поліції Нью-Йорка встановити в приміщенні банку камеру чи бодай мікрофон.
Я займався Боббі, тому командувач відправив на телефон іншого головного переговорника. Той зробив той самий хід, що і я кілька годин тому, — коротко пояснив:
— Це Домінік. Тепер із тобою буду говорити я.
Домінік Мізіно був чудовим фахівцем із переговорів про визволення заручників. На мою думку, це один із найкращих у світі «клоузерів» — так називають людину, яка домовляється про останні деталі й укладає угоду. Він не дратувався і був знавцем своєї справи.
Говорив сухо, по суті, за законами вулиці.
Домінік пішов у натиск. Аж тут сталося дещо незбагненне — незбагненне й катастрофічне. Розмовляючи з Домініком, Кріс Воттс почув, як електроінструмент продірявлює стіну в нього за спиною. Це ж наш технічний відділ намагався встановити жучок усередині — і треба ж було в такому невдалому місці, у такий невдалий час.
Кріс Воттс і так не тямився від люті, бо напарник несподівано здався і продовжувати доводилося самотужки. Тепер ще й стіну свердлять — це вже занадто.
Кріс зреагував, як загнаний у куток пітбуль. Він назвав Домініка брехуном. Наш переговорник не втратив самовладання — із залізною витримкою чекав, поки Кріс Воттс перебіситься. Поступово Домінікова холоднокровність і спокійна манера взяли гору, і Воттс затих, хоч далі «кипів» на маленькому вогні.
Тепер очевидно, що на тому етапі спроба встановити жучок у банку була дурницею, скоєною спересердя, у паніці. Ми вивели з банку одного з грабіжників, і от тобі на — утратили контроль. Сполохати єдиного, абсолютно непередбачуваного зловмисника, що лишався всередині, було геть кепською ідеєю.
Поки Домінік пробував владнати ситуацію, Кріс Воттс неочікувано вніс корективи. Він запитав:
— Що як я віддам заручників?
Отак ні сіло ні впало. Домінік ще й не думав обговорювати такий варіант, а Кріс узяв та й запропонував відпустити одну з касирок — так, ніби то дрібничка. Хоча, гадаю, на тій стадії для нього так і було. Він, мабуть, вважав, що цей крок примирення допоможе вигадати час, щоб придумати шлях до відступу.
Домінік відповідав спокійно, але вхопився за цю можливість. Він сказав, що спершу хоче поговорити із заручницею, щоб усе пройшло добре. Кріс Воттс підштовхнув жінку до телефону. Касирка уважно стежила за подіями і знала, що, коли Боббі здавався, сталася заминка.
Попри страх і тривогу, вона мислила раціонально і спитала про двері. Пам’ятаю, я подумки хвалив її за мужність: жінку утримують проти волі, вона страшенно налякана, отримала тілесні ушкодження і все одно орієнтується в ситуації та прораховує деталі. Касирка спитала:
— Ви точно маєте ключ від вхідних дверей?
Домінік відповів:
— Двері відчинені.
Так і було.
Зрештою, заручниця вийшла, із нею все було гаразд. Десь за годину Кріс відпустив іншу — вона теж не постраждала.
Ми міркували, як забрати охоронця, але з розповідей касирок не могли визначити, у якому він стані. Ми навіть не знали, чи чоловік живий. Жінки не бачили його після ранкового вторгнення. Може, у нього стався серцевий напад? Може, він помер? Ніяк не довідатися.
Та в Кріса Воттса лишилася ще одна витівка. Як грім серед ясного неба він хитро заявив про намір вийти з банку. Можливо, сподівався, що це остання нагода заскочити нас зненацька. Кріс вийшов, справді здивувавши нас, але поводився дивно: схоже було, що він роззирається, оцінює місцевість, так ніби все ще планує уникнути арешту. До самої миті, коли поліцейські вдягнули на нього наручники, у Кріса Воттса бігали очі — він шукав лазівки. На злочинця спрямовані ліхтарі, зусібіч поліція, а він не полишає відчайдушного задуму, гарячково вибудовує план утечі й вірить, що має шанс.
День видався нестерпно довгим, та у звіти увійшов як успішна операція. Ніхто серйозно не постраждав. Злочинці опинилися за ґратами. А для мене цей досвід показав, як багато ще треба навчитися. Та водночас успіх надихав. Я усвідомив, що
