Про любов для дітей - Ангеліна Кріхелі

— А як же відстань?

— Так ти сам сказав, що для того у вас телефон придумали. Цей твій Антоніо, мабуть, когось дуже любив і хвилювався. Ось і вигадав спосіб, щоб сто разів на день запитувати, як там його кохані. Щоб нагадувати відвар прийняти, коли захворів. Що на прогулянку пора, тому що свіже повітря корисне дуже. Особливо, якщо на лузі ромашки мої улюблені квітнуть... І пошта у вас є, як у нас Ворон.

— Боюся, Гориничу, що не всі винаходи з любові з'являлися.

— А навіщо ж тоді?

— Деякі заради грошей великих, деякі з цікавості, іноді навіть і випадково, та надто вже вдало, інші — як засіб для виживання у важких умовах... Різні причини бувають.

— Нудно ви живете, — сказав Горинич, прямуючи до дверей. — Нудно та сумно. Все у вас навіщось, але тільки не для найголовнішого, — сказав він і вийшов, залишивши Любомира стояти посеред кімнати, розгублено дивлячись на велику кількість телефонів.

Стільки засобів зв'язку, а всі мовчать. Символічно якось. Особливо символічно мовчання телефонів сприймається після такої розмови з Гориничем. Тепер Любомир розумів, про що йому донька розповідала: що Змій вміє так перевернути питання, що й сам уже не розумієш, як далі бути. Але одне точно знаєш: що раніше вже не вийде. Як заноза, встромляються в розум і серце його питання.

Віра, побачивши одного Горинича, що виходив із кімнати, насупилась, занепокоїлася і вирушила до чоловіка.

Змій же мовчки протопав повз Надю та друзів, сів перед столом і, щось невдоволено бурчачи, автоматично потягся до тарілки з двома плюшками, що залишилися. Неквапливо поглинаючи ласощі, він задумливо хмурився, ні на кого не звертаючи уваги доти, доки його не насторожила тиша, що майже дзвеніла.

Він підняв голову, переставши зосереджено жувати, і здивовано глянув на друзів, що оточили його і з занепокоєнням спостерігали.

— Чого це ви?

— Це краще ти нам скажи, чого це ти? — м'яко поцікавився Кощій. — Я тебе таким з моменту першого розставання з Надею не бачив. Задумався чи засумував чогось?

На цьому питанні до кімнати й увійшли Віра з Любомиром.

— Задумався, — невдоволено буркнув Горинич.

Наді навіть здалося, що він збентежено почервонів, якщо таке можливе в його випадку.

— Про що задумався? — наполегливіше поцікавилася Надя.

Горинич раптом якось хитро примружився, миттю глянувши на Любомира. Погляд від Наді не сховався, але вона не зрозуміла його значення, адже друг продовжував уперто мовчати.

— Все в мене нормально, — перебільшено спокійно відповів Змій, відкушуючи черговий шматочок плюшки і демонстративно ретельно пережовуючи його, ніби на світі не було нічого важливішого.

— Ти образився на нас, чи що? На що? Через плюшки та дієти? — винувато і трохи здивовано уточнила Яга.

— А чи не захворів ти раптом? — не відставав Кощій.

— Чи хочеш нас образити? — недовірливо спитала Надія. — Не чужі ж, що ж ти нам так: «Нормально все»?

— Ми ж не відчепимося від тебе, Гориниче, поки не дізнаємося, що з тобою сталося за ці п'ять хвилин, поки Надя телефоном говорила, — поставив його перед фактом Кощій.

— Ось! — переможно вигукнув Горинич, підхоплюючись з підлоги так різко, що дівчина та лісові жителі злякано відскочили, здивовано переглядаючись. — Ось! Чув, як вони кажуть?

— Чув, — розуміюче кивнув Любомир. — Чути чув, але в нас все одно не прийнято так.

— Прийнято, не прийнято, — надувся Горинич. — Неправильно у вас тут прийнято.

— Нас і в школах так навчають. З ввічливості постав питання, але не набридай. І проблемами своїми іншим теж не набридай. Це не ввічливо. Етикет, зрештою.

— Значить, не то у вас у школах вивчають! — кип'ятився Горинич, тепер уже квапливо заштовхуючи до рота останній шматочок плюшки і продовжуючи говорити. — Треба щоби вчили дбати, любити вчили, дружити. Трави знати потрібні, щоб близьким допомогти, всілякі навички корисні.

— Цьому теж навчають, але по-своєму, своєрідно, — заступилася Надя за освітян. — А навички в різні часи різні потрібні. Пічку, наприклад, міському жителю не обов'язково вміти розтоплювати. Зате з комп'ютером поводитися всім обов'язково треба вміти. Трави у нас тепер фармацевти знають, вони цього навчаються спеціально у вишах. Тож усім це знати не обов'язково. Зате машиною керувати можна б і навчитися, таке вміння в багажі не зайве кожному. Цінності змінюються, і потреби змінюються, знання та вміння вже інші потрібні... Їм і навчають. Намагаються принаймні.

— Але ж є вічні, — заперечив друг. — Найближчих розуміти та любити не на словах. Яга каже, це теж ціла наука. Дружити щиро, наприклад.

Він помацав рукою по тарілці. Виявив, що вона порожня. Здивовано глянув на Надійчину маму. Та розгублено знизала плечима і красномовно глянула на годинник. Мовляв, пізно вже свіжі плюшки пекти. Горинич тільки з досадою махнув рукою.

— Ні, треба таки, щоб цьому вчили! — сказав Змій, роздратовано сопучи.

— Поясніть, нарешті, що у вас там трапилося, — наполегливо попросила Надя, розуміючи, що корінь суперечки криється в кімнаті з татовою колекцією.