Про любов для дітей - Ангеліна Кріхелі

Надя почала розповідати про дитячий садок, завідувачка якого їй і зателефонувала. Розповіла, який палісадник там розвели для діток, як вчать їх доглядати квіти, прищеплюючи любов до навколишнього світу та вміння піклуватися про найтендітніше.

Розповіла і про те, як почалося її знайомство із завідувачкою.

Одного разу дівчина малювала на асфальті для малюків у дворі, а жінка проходила повз неї і побачила це. Вона захопилася малюнками Надії та попросила її спробувати таких самих героїв на стіні намалювати.

Дівчина не роздумуючи дала згоду. Адже малювати пропонувалося Кощія, Ягу та Горинича, їхній дім та чарівний ліс. До того жваво вийшли у неї улюблені казкові герої (але ж всі думали саме так!), що й інші дитячі садки стали просити її намалювати щось.

Вона з радістю погоджувалася. Але цей дитячий садок став для неї якимось особливим місцем.

Вона приходила сюди вже й закінчивши роботу над малюнками, допомагала вихователям та нянечкам у наймолодших групах, а діток, у яких виявлялися такі прагнення та талант, вчила малювати. І сама не помітила, як стала волонтером, намагаючись допомагати установі в різних питаннях: то свято яке проведе, то подарунки дітям добуде, то гостей почесних приведе.

— Це ще хто такий? — спитав Горинич, почувши чергове незнайоме йому слово.

— Волонтер — це така людина, яка за своїм бажанням, а не примусом допомагає іншим і жодної плати за це не бере, — пояснила Віра, приєднуючись до розмови.

Мама Наді зазвичай дуже мовчазна. Тим, хто з нею незнайомий, могло навіть здатися, що вона — людина замкнута, що відгородилася від усіх. Але це не так. Оточуючі люди та події жваво цікавили її, вона тихенько брала в них участь, залишаючись при тому непомітною, не вимагаючи уваги. Допомагала іншим як і чим могла. Просто так, за покликом серця. Можливо, за її прикладом і Надя почала так робити. А може, просто тому, що коли допомагаєш іншим, на серці світліше й тепліше стає.

Горинич хмикнув.

— Волонтер — значить, людина? Ви так людей називаєте просто?

— Людей, та не всіх, — уточнив Любомир.

Він уже почав розуміти потроху триголового ідеаліста. І зараз теж зрозумів раніше за інших, до чого хилить Змій.

— Просто так допомагають усі один одному.

— В ідеальному світі так воно і є, — кивнув чоловік. — Ось тільки в реальному, навіть і чарівному лісі, наприклад, хіба всі допомагали тобі рятувати нашу Надійку?

— Я цього Царю Озерному ніколи не забуду! — буркнув Горинич, стискаючи кулаки.

— А яка користь образу пам'ятати? Вона ж не кривдника, а тебе зсередини гризе, — заперечила Віра і знову потяглася за печивом.

— Але допомагати все одно всі повинні, — упирався Горинич. — Значить, усі волонтери і є, кожна людина.

— Колись так і буде, — примирливо кивнув йому Любомир. — Але поки що і Лісовики зустрічаються, і Царі Озерні самозакохані. Тому тих, хто допомагає іншим просто так, не чекаючи вдячності натомість, і назвали окремим словом, щоб від дідька відрізняти. Маєш рацію, допомагати іншим і потрібно, і приємно для душі. Щоправда, є й зворотний бік: коли для людей робиш надто багато, вони захоплюються, перестають цінувати. І з'являється в душі гіркота, розгубленість. А головне, кордон дуже тонкий, не завжди зрозуміло, коли недоробив для людини, а коли забагато зробив. Це потім уже стає зрозуміло.

— Ось я й думаю тепер, як їм допомогти, — задумливо промовила Надя, ніби й не чуючи татових слів, знаходячись у своїх думках.

— А в чому допомога потрібна? — зацікавлено запитала Яга, акуратно і нечутно відпиваючи чай з чашечки.

— Так скоро Новий рік, — відповіла Надія. — У саду подарунки солодкі для дітлахів закупили вже, і акторів замовили, які гратимуть Снігуроньку та Діда Мороза. Точніше, мали грати. Та тільки вони захворіли раптово. Ось завідувачка мені й зателефонувала. Виручай, каже. Нехай у дітей хоч Снігуронька буде. Діда Мороза вже навряд чи вдасться знайти за пару днів до свята, всіх розібрали, — вона сумно поглянула на друзів. — А який Новий рік без?.. — тут вона замовкла на половині фрази і задумливо подивилася на Кощія та Ягу.

На обличчі її поступово почала розцвітати посмішка.

— Здається, знайшлися для моїх підопічних казкові герої...

Кощій з Ягою переглянулися, підозрюючи, що Надя щось затіяла. Причому явно з їхньою безпосередньою участю.

— А й справді ж чудове рішення… — задумливо простягла Віра, підтримуючи дочку.

Любомир скептично оглянув лісових друзів і теж кивнув.

— У мене відчуття, ніби ми в центрі якоїсь змови, — ніяково пожартувала Яга.

— Що це ви так дивитеся на нас? — запитав Кощій.

— Виручіть дітлахів! — благала Надія. — Побудьте один тільки день Дідом Морозом і Снігуронькою!

— Та ми навіть не знаємо, хто це такі, — спробувала заперечити Яга.

— Я вам все-все розповім і допоможу ранок провести, щоб справжнє свято вийшло. Від вас тільки щирі серця потрібні й бажання робити добрі вчинки.

— Це ми завжди раді, звичайно, — кивнув Кощій. — Але й мені незрозуміло, що це за створіння такі, що роблять, як виглядають...