За царя Опенька, коли земля була тоненька. - Татіана
Жили собі в небі хмаринки. Вони були легкі, мов пух, і завжди пливли по небу, утворюючи різноманітні фігури. Це була весела і, тому улюблена, гра хмаринок. Дивлячись на них х землі, хтось бачив в них зайчиків, хтось слоників, а хтось, навіть цілий замок! Одного разу маленька Хмаринка на ім'я Плума задумалася. - Мені набридло бути просто хмаринкою. Я хочу бути корисною! А яка користь від хмарин? Її друзі, хмаринка Пушинка та молоденький вітерець Буян, почули це й наблизилися ближче до неї. - Що сталося, Плумо? - Запитала Пушинка. - Чому ти така сердита, чому не хочеш бути хмаринкою? Адже нам так весело гратися з Буяном. - Я хочу допомагати тим, хто потребує. Але як це зробити? Та й що може зробити хмарина? Тільки гратися. - Сумно промовила Плума. - Ми такі безкорисні. Ну яка з нас користь?.. Ніякої. - Вона похитала головою. - Ну як же це ніякої користі ?.. - Здивувався вітерець Буян. - Ну хочеш я тобі доведу протилежне? - Запитав він. - Як же ти це зробиш, Буяне? - Не повірила Плума, думаючи що вітерець це говорить тільки для того, щоб заспокоїти її. - Ходімо зі мною і побачиш. - Відповів Буян. Трохи подумавши, Плума погодилася, і вони вирушили разом. Спершу вони побачили ліс, де дерева сумно схилили свої гілки. - А що це з ними? - Запитала хмаринка. - Вони такі сумні... - Їм дуже спекотно. - Відповів вітерець. - Вони вже давно не пили води. - Але ж вони так можуть засохнути... - Злякано вигукнула Плума. - Звісно що засохнуть. - Відповів Буян. - Вода необхідна для життя всього живого. - Але ж... їх так багато... ми не зможемо всіх їх напоїти. - Сумно промовила хмаринка. - Зможемо. - Сказав вітерець Буян. - Ти можеш запобігти їх загибелі. - Я?.. - Здивувалася Плума. - Але як? Що ж я можу зробити? - Нам потрібен дощ. - Відповів вітерець. - Але, де ж я його візьму? - Он там, біля лісу, є річка. - Показав їй Буян. - Я тебе піджену туди а ти попросиш краплини піднятися до тебе а тоді віднесеш їх і скинеш над лісом. - Ти думаєш що в мене це вийде? - Здивовано запитала Плума. - Ні... я не зможу... - Давай спробуємо... ти ж нічого не втрачаєш. Хмаринка боялася, що вона не зможе допомогти лісу. Але вибору не було, тому треба було, хоча б, спробувати. - Добре... - Погодилася Плума. Вітерець погнав її до річки. Плума нерішуче дивилася в воду. - Сміливіше, Плумо, в тебе все вийде. Ліс хоче пити. - Підбадьорював хмаринку Буян. Зітхнувши, Плума подивилася знову у воду. Вона там побачила багато краплинок, які гралися, виблискуючи на сонці. - Привіт, краплинки! - Гукнула їм Плума. - Досить вже гратися. Піднімайтеся до мене і ходімо рятувати ліс від засухи. Тільки хмаринка це промовила, як раптом, по сонячному промінні, до неї стали підніматися сотні, тисячі краплинок. Сміючись вони віталися з Плумою. - Мабуть вже досить. - Промовила хмаринка. - Бо більше я не донесу. - Так, вже досить. - Погодився вітерець. - Тепер ходімо до лісу. Буян погнав Плуму з краплинами води і зупинився над лісом. - Краплинки, тепер спускайтесь. - Сказала їм хмаринка. - Яка весела гра, яка весела гра... - Сміючись, говорили краплини, падаючи на ліс. Хмаринка, раптом, побачила, як дерева в лісі підняли догори свої гілки і листочками ловили краплини такого бажаного дощу. Напоївши ліс водою Плума була задоволена собою і дуже вдячна Буяну. - Ось бачиш, а ти казала, що в тебе нічого не вийде. - Усміхаючись, промовив вітерець. - Навчи мене ще добрі справи робити. - Попросила Плума. - Добре... Ходімо далі. - Погодився Буян. Як тільки вони відійшли, над лісом з’явилася райдуга. - Яка ж вона гарна... - З захопленням промовила Плума, помахавши їй рукою. Плума і Буян подорожували по небі далі. Раптом, увагу Плуми привернули бджілки, які старанно носили з квітів нектар у свій вулик. - Які ж вони працьовиті... - Захоплювалася ними хмаринка. - Ось хто приносить багато користі. - Так. - Погодився вітерець. - Але вони дуже стомилися. Важко працювати під пекучим сонцем. - І що тепер мені робити? - Запитала Плума. - Теж принести їм дощик? - Ні. - Відповів Буян. - Якщо піде дощик, то бджілки не зможуть працювати. Вода намочить їхні крильця, тай нектар з квітів змиє. - А що ж тоді робити? Їм я допомогти не зможу. - Сумно промовила Плума. - Звісно що зможеш. - Усміхнувшись, відповів Буян. - Попроси Сонечко відпочити трохи. Затули його і хай воно відпочине в хмаринках. Плума так і зробила. Вона домовилася з Сонечком, воно радо погодилося на відпочинок. Хмаринка закрила Сонечко, створивши приємну тінь над квітами. Бджілки, відчувши прохолоду, стали працювати, ще з більшим завзяттям. Вони літали від квітки до квітки, збираючи нектар, і вдячно поглядали на хмаринку. Плума вперше відчувала, що вона справді може бути корисною, і це наповнило її серце радістю. - Ти бачиш, як багато добра ти зробила сьогодні? - Запитав вітерець Буян, усміхаючись. - Тепер ти розумієш, що хмаринки дуже потрібні? - Так, тепер я розумію. Дякую тобі Буяне! - Відповіла Плума. - Я більше не думаю, що ми хмаринки, такі безкорисні. Я хочу й надалі допомагати всім, хто цього потребує! З цього дня, Плума стала справжньою помічницею всім живим істотам. Вона вміло поливала дерева і квіти, створювала прохолодні тіні для працьовитих комах і приносила вологу на далекі поля, де довго не було дощу. Кожного разу, коли Плума бачила, як з'являється на небі яскрава райдуга, вона знала, що це знак того, що вона зробила щось дуже важливе і корисне. Так Плума перестала сумніватися у своїй потрібності і зрозуміла, що навіть найменша хмаринка, може зробити великий внесок у життя природи, якщо тільки зрозуміє своє покликання і не буде боятися, що в неї нічого не вийде. А на землі всі раділи, дивлячись на веселі хмаринки, які вже не лише гралися в небі, а й приносили справжню користь всьому живому. Тепер Плума і Пушинка завжди намагалися бути корисними. Вони поливають землю дощиком, коли вона спрагла, затуляють сонце, коли стає занадто спекотно, і допомагають створювати чудові веселки після дощу.
